Бігун у Лабіринті - Джеймс Дашнер

Чак зі сміхом відкинувся на спину.

— Ну ти й шматок дристу! Спи давай!

Однак Томас не міг заспокоїтися.

— Щось є в Лабіринті таке… Все здається до болю знайомим…

— Та спи вже ти, кажу!

Томас раптом відчув, що в його мозку склалися воєдино кілька фрагментів мозаїки. Він не уявляв, що то зрештою буде за картинка, але наступні слова прийшли до нього ніби ззовні, немов за нього говорив хтось сторонній:

— Чаку, мені здається, я вже тут бував.

Він почув, як приятель різко сів і якось рвучко зітхнув, але Томас повернувся на бік, не зронивши більше ні слова, побоюючись, аби не розгубити рішучості, аби його не полишило відчуття душевного спокою, який наповнив серце.

В сон він поринув легше, ніж очікував.

Хтось потрусив Томаса за плече. Він розплющив очі й угледів чиєсь обличчя, що схилилося над ним у досвітніх сутінках. Томас уже розтулив був рота, але холодна рука вмить затиснула йому вуста. Накотила хвиля паніки — і тут він роздивився, хто ж це.

— Ш-ш-ш, зелений. Правда ж ми ж не хочемо збудити Чака?

То був Ньют — здається, він був другим по старшинству; в повітрі завис його несвіжий подих.

Томас здивувався, але страху вже не відчував. Стало цікаво: захотілося довідатися, що від нього потрібно Ньютові. Томас кивнув, очима показуючи: згода, і Ньют прибрав руку й відхилився на п’ятках.

— Ходімо, зелений, — сказав він, спинаючись на ноги і простягаючи руку, щоб допомогти Томасу звестися. Ньют, здавалося, мав таку силу, що міг запросто відірвати йому долоню. — Хочу до підйому дещо тобі показати.

Рештки сну як рукою зняло.

— Гаразд, — з готовністю озвався Томас, розуміючи, що треба бути насторожі, бо тут нікому довіряти не можна, але цікавість узяла гору. Він швидко схопився і взув черевики. — А куди ми йдемо?

— Просто йди за мною. І не відставай.

Вони навшпиньках простували моріжком, переступаючи через сплячих. Кілька разів Томас мало не перечепився. Потім наступив на чиюсь руку, аж сплячий скрикнув од болю, і Томас миттю отримав стусана в ногу.

— Вибач, — прошепотів він, не звертаючи уваги на сердитий Ньютів погляд.

Перетнувши моріжок й опинившись на кам'яних плитах двору, Ньют побіг у напрямку західного муру. Якийсь час Томас вагався, не розуміючи, навіщо йому бігти, потім махнув рукою і помчав слідом.

У тьмяному світлі кожна перешкода на шляху чорніла тінню, тому Томасу не доводилося сповільнювати бігу. Ньют зупинився просто перед височезним муром, що здіймався над ними, як хмарочос, — ще один нечіткий образ з минулого промайнув у закамарках спустошеної пам’яті.

Томас помітив маленькі червоні вогники, які де-не-де спалахували на поверхні муру: вони хаотично рухалися і завмирали, загорялися і раптово згасали.

— Що це? — стурбовано прошепотів він. Миготливі червоні вогники чаїли в собі якусь загрозу.

Ньют стояв за кілька футів од стіни, що потопала в густих заростях плюща.

— Все дізнаєшся, зелений, коли прийде час, чорт забирай.

— Як на мене, безглуздо посилати мене туди, де все здається незрозумілим, і при цьому не відповідати на питання… — Томас замовк, здивувавшись власній рішучості. — Шлапак, — додав він, вкладаючи в незнайоме слово весь сарказм, на який був здатний.

Ньют коротко гмикнув.

— А ти мені подобаєшся, зелений. Я збираюся тобі дещо показати. Гаразд. Мовчи і дивися.

Він підступив до муру, запустив руки в зарості плюща і відсунув убік кілька лозин: під ними виявилося квадратне вікно кілька футів завширшки, вкрите товстим шаром пилу. Зараз воно видавалося геть чорним, наче зафарбоване.

— І куди дивитися? — прошепотів Томас.

— Тримай штани, хлопче. Один ось-ось з’явиться.

Минула хвилина, друга. Потім ще кілька… Томас переступав з ноги на ногу, не розуміючи, чому Ньют нерухомо стоїть і вдивляється у вікно, за яким немає нічого, крім темряви.

Аж раптово щось змінилося.

У вікні з’явилося дивне світіння; проникаючи крізь шибку, воно мінилося всіма барвами веселки на обличчі й на тілі Ньюта, наче той стояв на краю водойми, підсвіченої зсередини. Томас застиг і примружився, намагаючись розгледіти щось потойбіч скла. До горла підступив клубок.

— Що це в біса таке?

— Там, за мурами, Лабіринт, — шепнув Ньют. Очі його були вибалушені, наче у трансі. — Все, що ми робимо в житті, геть усе, пов’язане з Лабіринтом, зелений. Кожен день свого життя ми присвячуємо лише одному — розгадати цю гнилу таємницю, яка не має розгадки. Я хочу, щоб ти дізнався, з чим маєш справу і чому ці гнилі мури щовечора зсовуються. Сподіваюся, після цього ти збагнеш, що тобі ніколи і за жодних обставин не варто вистромлювати туди свою дупу.

І далі притримуючи лози плюща, Ньют відступив на крок і жестом запропонував Томасу стати на його місце і зазирнути у вікно.

Томас нахилився вперед і тицьнувся носом у холодну шибку. За кілька секунд крізь шар пилу і бруду він розрізнив нечіткий рухомий силует: заради цього Ньют і привів його сюди. Від побаченого Томасові перехопило подих, наче крижаний вітер увірвався в легені та скував їх льодом.

Якась кругляста істота завбільшки з корову, але безформна, крутячись і пульсуючи, повзла коридором. Піднявшись на протилежну стіну, вона раптом стрибнула просто на вікно, з гучним глухим звуком ударившись об товсте скло. Томас мимоволі скрикнув і відсахнувся, наче ошпарений, але істота відскочила, не пошкодивши шибки.

Томас двічі глибоко вдихнув і знову припав до вікна. У пітьмі важко було як слід роздивитися істоту, але вона випромінювала дивне світіння, що дозволяло бачити блискучу слизьку шкуру зі сріблястими шпичаками, що стирчали з неї. Замість кінцівок з тіла чудовиська стирчали дивні й моторошні механічні пристосування