Капітула Дюни - Френк Херберт

«Ах, це її кабінет. Ми тут, щоб працювати?»

Місце, облаштоване для досконалої концентрації. Дбайливо усунуто все, що може відволікти. Які відволікання прийняла б Дама?

«Де прикрашені кімнати? Вона мусить жити у злагоді зі своїм оточенням. Не можна постійно творити ментальні бар’єри, аби відштовхнути довколишні речі, які неприємно застряють у твоїй психіці. Якщо хочеш справжнього комфорту, твій дім не може бути обставлений так, щоб шкодити твоїй психіці, надто ж її підсвідомій частині. Вона розуміє підсвідому вразливість! Це справді небезпечно, але вона має силу сказати “Так”».

Це була древня бене-ґессеритська проникливість. Шукаєш тих, хто може сказати «Так». Ніколи не клопочешся підвладними, що можуть сказати лише «Ні». Шукаєш тих, хто може укласти угоду, підписати контракт, сплатити за зобов’язан­ням. Павуча Королева рідко казала «Так», але мала таку силу і знала про це.

«Мені слід було здогадатися, коли вона відвела мене вбік. Послала мені перший сигнал, дозволивши називати її Дамою. Чи не занадто поспішно я діяла, влаштовуючи Теґову атаку так, що не можу її зупинити? Надто пізно, щоб передумати. Я знала це, коли спускала його зі швори.

Та які інші сили могли б ми привернути?»

Одраде зареєструвала схему домінування Дами. Слова і жести могли змусити Павучу Королеву відсахнутися та сидіти, скулившись і прислухаючись до биття власного серця.

«Драма мусить розвиватися».

Дама робила щось руками в зеленому полі над золотим столом. Сконцентрувалася на цьому, ігноруючи Одраде, що було і зневагою, і компліментом водночас.

«Ти не втручатимешся, відьмо, бо це не у твоїх інтересах і ти це знаєш. Крім того, ти не досить важлива, щоб мене відволікати».

Дама здавалася схвильованою.

«Чи була атака на Гамму успішною? Починають прибувати біженці?»

Оранжевий спалах зосередився на Одраде.

— Ваш пілот щойно знищив себе і свій корабель, щоб уникнути нашого огляду. Що ви привезли?

— Самих себе.

— Ти передаєш якісь сигнали!

— Вони сповіщають моїх супутниць, жива я чи мертва. Ви вже про це знали. Деякі наші предки палили кораблі перед атакою. Щоб не було можливості відступити.

Одраде говорила надзвичайно дбайливо, пристосовуючи свій часоритм до реакцій Дами.

— Якщо мені пощастить, ви забезпечите мене транспортом. Мій пілот був кіборгом, і шер не міг захистити його від ваших зондів. Мав наказ радше вбити себе, ніж потрапити до ваших рук.

— Забезпечивши нас координатами вашої планети. — Оранжева барва зникла з очей Дами, та вона все ще була стурбована. — Я не думала, що твої люди настільки тобі підкоряються.

«Як ти тримаєш їх без сексуальних в’язей, відьмо?» «Невже відповідь не очевидна? Маємо таємні сили».

«А тепер обережно, — перестерегла себе Одраде. — Методичний підхід, чуйність до нових потреб. Нехай думає, що ми вибираємо одну методику реагування і дотримуємось її. Скільки вона знає про нас? Не знає, що Мати Настоятелька може бути лише приманкою, наживкою для здобуття життєво важливої інформації. Це дає нам перевагу? Якщо так, то чи може перевага у вишколі подолати перевагу у швидкості та чисельності?»

Одраде не мала відповіді.

Дама сіла за золотий стіл, залишивши Одраде стояти. У цьому її русі відчувалося, що вона повернулася до рідного гнізда. Вона не часто залишала це місце. Це був справжній центр її павутини. Тут було все, що вона вважала потрібним для себе. Привела Одраде до цієї кімнати, бо перебування деінде було їй незвичним. В інших місцях відчувала дискомфорт, можливо, навіть загрозу. Дама не наражалася на небезпеку. Зробила це раз, але це було давно і вже стало для неї чужим. Тепер вона хотіла тільки сидіти тут, у безпечному й добре організованому коконі, звідки могла маніпулювати іншими.

Одраде сприйняла це спостереження як бажане підтвердження дедукції Бене Ґессерит. Сестринство знало, як використати цей важіль.

— Тобі нíчого більше сказати? — спитала Дама.

«Тягни час».

Одраде зважилася запитати:

— Мені вкрай цікаво, чому ти погодилася на цю зустріч?

— Чого тобі цікаво?

— Бо схоже, що… це не у твоєму характері.

— Ми самі визначаємо, що в нашому характері! — відповіла доволі роздратовано.

— Але що тебе цікавить у нас?

— Думаєш, ми вважаємо вас цікавими?

— Можливо, навіть вважаєте нас дивовижними, бо саме так ми розглядаємо вас.

Обличчям Дами промайнув задоволений вираз.

— Я знала, що ви будете у захваті від нас.

— Екзотичне цікавиться екзотичним, — промовила Одраде.

Відповіддю була усмішка розуміння на устах Дами, усмішка особи, чиє домашнє звіря виявило кмітливість. Вона встала й підійшла до єдиного вікна. Покликавши Одраде до себе, вказала на кілька дерев за першими квітучими кущами і заговорила з тим м’яким акцентом, який так складно було відслідкувати.

Щось тицьнуло на кнопку внутрішньої тривоги. Одраде занурилася в паралельний потік, шукаючи її причину. Щось у кімнаті чи в Павучій Королеві? У сценарії бракувало спонтанності, характерної для всього, що робила Дама. Усе було спроєктоване так, щоб створити ефект. Ретельно запланований.

«Це справді Павуча Королева? Може, за нами стежить хтось сильніший?»

Одраде вивчила цю думку, швидко сортуючи. Це був процес, що давав більше питань, ніж відповідей, ментальний скоропис, схожий на мислення ментатів. Сортування за релевантністю і накладання на приховане (але впорядковане) тло. Порядок загалом був витвором людської діяльності. Хаос існував як сировинний матеріал для творення порядку. Таким був ментатський підхід, що давав не абсолютну правду, а чудовий важіль для ухвалення рішень — впорядковане нагромадження даних у недискретній системі.

Одраде перейшла до Проєктування.

«Вони насолоджуються хаосом! Віддають йому перевагу! Узалежнені від адреналіну!»

Тож Дама була Дамою, Великою Всечесною Матроною. Постійною патронесою, постійною зверхницею.

«Ніхто значніший за нами не стежить. Але Дама вірить, що це торг і переговори. Можна подумати, що вона ніколи раніше цього не робила. Достеменно так!»

Дама торкнулася нічим не примітного місця під вікном, і стіна згорнулася, показавши, що вікно було лише штучно створеною проєкцією. Відкрилася дорога на високий балкон, викладений темно-зеленою плиткою. Він виходив на насадження, дуже відмінні від тих, які показувала віконна проєкція. Тут панував збережений хаос, дичавина, залишена самій собі, ще дивніша через контраст із віддаленими впорядкованими садами. Колюче терня, повалені дерева, густі кущі. А далі — рівновіддалені ряди чогось, схожого на городину. Автоматичні комбайни просувалися туди-сюди, залишаючи позаду себе голий ґрунт.

«Справді любов до хаосу!»

Павуча Королева посміхнулася