Автостопом — по Галактиці - Дуглас Адамс

На мить він був замислився, як же йому спуститися вниз, та відразу ж вирішив, що про це думати зайве, і спробував дати виважену оцінку даній ситуації.

Він летів. То і що з цього випливає? Він знову подивився вниз, на землю. Він не став пильно придивлятися, а просто позирнув униз, ніби мимолітно. І тут йому в око впали дві обставини. Перша — схоже, що виверження вичерпало свої сили і недалеко від вершини зяяв широченний кратер, вірогідно в тому місці, де порода, просівши, засипала величезну печеру, в якій стояла подоба його самого і жалюгідне понівечене тіло Аграджага.

Другим був його портплед — отой самий, що він згубив у Афінському аеропорту і який спокійнісінько стояв собі на клаптику землі між каменюками, жодна з яких його не влучила і не пошкодила. Артур не міг збагнути, як це сталося, проте ця загадка мерхла перед неосяжною таємницею самої наявності сумки в цьому місці, розгадати яку годі було й думати. Та хоч круть, хоч верть, а вона стояла там, унизу.

Тепер перед Артуром питання постало руба — портплед треба було якось підібрати. Та, ось маєш, він витає на висоті шестисот футів над поверхнею чужої планети, назви якої він, Артур, навіть не може пригадати. Віддалений на сотні світлових років від розвіяних на атоми останків свого дому, ігнорувати ту крихітну часточку свого колишнього життя, що сиротливо прищулилася посеред каменюччя, він не міг.

Більше того, збагнув Артур, усередині сумки, якщо її не перепотрошили, відколи він її згубив, мала бути бляшанка з грецькою оливковою олією — єдина вціліла на цілий Усесвіт бляшанка грецької оливкової олії.

Повільно, обережно, дюйм за дюймом він став зісковзувати вниз, потихеньку перевалюючись з боку на бік, мов той аркуш паперу, що, падаючи з високості, долає шлях до землі.

Виходило добре, Артур був задоволений. Повітря підтримувало його, але водночас пропускало. Не минуло й двох хвилин, як він завис на відстані якихось двох футів над портпледом, і тут його рішучість пішла на спад. Він легенько витав над землею. І він наморщив лоба, та так легенько, як тільки міг. Якщо він підхопить сумку, то чи зможе її понести? Чи не потягне надмірна вага його прямо до землі?

А раптом одного доторку до землі буде достатньо, щоб розрядити оту чудернацьку магічну силу, що тримає його в повітрі?

Можливо, доцільніше не випробовувати долю, а ступити на хвильку на тверду землю?

Якщо він це зробить, то чи зможе знову злетіти?

Спогад про насолоду, яку він отримав від лету, викликав у нього такий екстаз, що навіть сама думка про добровільну відмову від нього зараз, а можливо, й назавжди, не вкладалася в голові. З острахом він трохи злетів угору — просто ще разок відчути дивовижну легкість польоту. Злетів, повитав. Спробував ринути вниз.

І вийшло чудово. Простягнувши перед собою руки, він помчав стрімголов, волосся майоріло, халат тріпотів за його плечима, і коли до землі залишалося футів зо два, він ковзнув по повітряній гладі, злетів угору на вершину амплітуди і завис. Диво, та й годі.

Саме в такий спосіб треба підхопити з землі сумку, зміркував Артур. Він ковзне вниз і підхопить її в перигеї тієї петлі і вискочить з нею нагору. Його, мабуть, добряче смикне, та він був певен, що сумку втримає.

Він спробував ще декілька разів стрімко знизитися, і кожного разу в нього виходило все краще і краще. Відчуття вітру в обличчя, пругке покачування його тіла на вихрових потоках — все це поєднане воєдино, п’янило його серце так, як ні разу від… — від, наскільки він пам’ятав, народження. Легеньким вітерцем його трохи віднесло вбік, тож зручніше вмостившись на струмені, він розглядав ландшафт, який виявився не з приємних. Така собі роздовбана, розтрощена пустеля. Він вирішив не марнувати час на розглядини руйновища. Він просто підхопить сумку і тоді… диви, а що ж він буде робити, коли заволодіє нею? Він розважив, що прибере її до рук, а там буде видно.

Він визначив своє положення щодо вітру, відштовхнувся від нього і повернувся. Він навіть не усвідомив, як саме в цю мить його тіло плавно завайломилувалося.

Тоді він підринув під струмінь повітря і пірнув униз.

Повітря розступилося перед ним, і він понісся мов блискавка. Земля розгублено хитнулася, зібрала докупи свої розхристані думки і плавно підвелася йому назустріч, підставляючи сумку з потрісканими, задраними вгору пластиковими ручками.

На півдорозі вниз Артур мало не вскочив в халепу, поставивши під сумнів свої літальні здібності, чим сумнів мало не скористався, та він вчасно оговтався, ковзнувши над землею, спритно просунув руку крізь ручки сумки і по струмені став здійматися вгору, та не зміг, і зненацька лантухом чвакнувся на кам’янистий грунт, пошкрябавшись та понабивавши синців і ґуль.

Він відразу ж незграбно зіп’явся на ноги й, охоплений розпачем, хитаючись, почвалав не знати куди, розмахуючи сумкою.

Його ноги неначе прилипали до землі, як це завжди бувало досі. Його власне тіло здавалося йому лантухом з картоплею, який тягли по землі, не розбираючи дороги, а голова набрала легкості грудки свинцю.

Від запаморочення в голові прогиналися коліна. Він спробував побігти, та ноги стали як ватяні. Спіткнувшись, він дав сторчака. І саме в цю мить згадав, що в сумці є не лише бляшанка грецької оливкової олії, але й дозволена митницею пляшка вина. Приємно вражений таким відкриттям, він секунд десять не помічав, що знову злетів угору.

Артур кричав, щось вигукував від полегшення, захвату і чисто фізичної насолоди. В повітрі він став перевертатися, закручувати петлі, крутити колеса, бочки. Нахабно осідлавши верховодний вертикальний струмінь, він став роздивлятися, що там є у сумці. Він почувався так, як, на його думку, почувалися янголи під час їхнього знаменитого танцю на головці шпильки, коли філософи намагалися їх полічити. Він засміявся безтурботним сміхом, знайшовши там і оливкову олію, і пляшку вина, а також тріснуті сонячні окуляри, виваляні в піску плавки, декілька пожмаканих поштівок з видами Санторіні, великий вицвілий рушник, жменьку цікавих камінців та розсипані клаптики папірців з адресами людей, яких, на його втіху (хоч причина й викликала щем), він уже ніколи не зустріне. Камінці він висипав, окуляри нап’яв на носа, а папірці розвіяв по вітру.

А десятьма хвилинами пізніше, коли він