Чоловіки під охороною - Робер Мерль
Роль батька було визначено досить невиразно. Хоч нова адміністрація скасувала — як шкідливі — закони, спрямовані проти багатошлюбності, в жодному з ухвалених нею законів не йшлося про потребу змінити процедуру одруження в Сполучених Штатах. Навпаки, всі подружні пари — католицькі, протестантські чи іудейські — діставали повну свободу вінчатися в церкві на власний вибір. Але таке поняття, як «чоловік» і «батько», скасовувалося: річ у тім, що обов’язки та права чоловіка й батька зникли. У «Кодексі» вживався термін «родитель», але цей «родитель» не давав свого прізвища ні жінці, яка вагітніла від нього, ні дітям, що народжувалися від їхніх статевих стосунків. Він не вносив більше до своєї податкової декларації імен дітей і не був зобов’язаний ні годувати їх, ні жити з їхньою матір’ю.
Єдиний зв’язок, який чоловік міг встановлювати зі своєю дитиною, зводився до того, що він мав право дати їй своє прізвище; це «середнє ім’я» (middle name) стояло перед материним прізвищем. Одначе таке напівусиновлення чи напівудочеріння не надавало чоловікові ніяких прав. До речі, його можна було здійснити тільки на письмове прохання матері, але виконати це прохання «родитель» не був зобов’язаний ні в якому разі.
Безперечно, в «Кодексі» таїлося безпрецедентне в історії людства прагнення здійснити статеву революцію. Але ця революція не мала назви. Майстерний і анітрохи не визивний стиль, яким був написаний «Кодекс законів про жінку», засвідчував те, що психологи, які дотримувалися колишніх поглядів на стать, назвали б «жіночими хитрощами» президента. Здавалося, новий закон аж ніяк не зачіпає принципів моногамії, та коли вчитатися в нього уважніше, легко було переконатись, що він просто пустопорожній. Чоловік, зведений у своїй біологічній ролі до плідника, перестав існувати як батько: його суспільна влада була непомітно скасована. Позбавлений керівної ролі, переставши бути ядром родинного осередку, чоловік ставав другорядним елементом суспільства.
Як казала Берідж, поняття «батьківські права» зникло. Суспільне визначення мали тільки матері. Вони могли жити самі або з чоловіками — це не мало значення. Юридично жінки не вважалися незаміжніми, бо більше не існувало ні опікунства, ні їхньої економічної залежності від чоловіка.
Вони, звісно, діставали допомогу, але колективну. Щедра, постійна й різноманітна допомога матерям — по багатодітності, всілякі премії, податкові пільги, цілодобові дитячі ясла — зробила «батьків» непотрібними й призвела, по суті, до прихованої націоналізації виховання.
Ці реформи не увінчалися б успіхом, якби чоловіки ще тримали в своїх руках головні економічні ресурси країни. Само собою зрозуміло, що тоді гроші рано чи пізно відвоювали б позиції, які закони відбирали в колишньої першої статі. Але цього, здавалося, вже ніколи не станеться. Під час пошесті жінки дістали в спадщину понад три чверті засобів виробництва США й виявили неабиякі здібності в користуванні ними. Новий податковий закон президента Хоуп забезпечив цьому процесові і подальший розвиток. Податкові знижки діставали власниці великих підприємств та компаній, де жінки володіли більшістю акцій і обіймали головні керівні посади. Податковий закон ліг величезним тягарем на плечі народу, практично він призвів до зникнення «чоловічих» підприємств або до переходу їх у жіночі руки. Водночас права на спадщину стали куди сприятливіші, якщо майно матерів передавалося їхнім спадкоємицям. Звісно, мати могла відписати власність і синові, але ця рівноправність сина й дочки була позірна. Сума податку, яку сплачував спадкоємець за одержану спадщину, перевищувала половину її вартості, тоді як. податкова ставка спадкоємиці не сягала й десяти відсотків.
Отож новий кодекс за допомогою звичайного податкового закону встановлював приховане право первородства на користь дочок. Якщо цей кодекс у недалекому майбутньому не скасують, то його приписи, напевне, через два-три покоління забезпечать американським жінкам цілковите панування над економікою США, а отже, й довготривалість їхньої політичної влади.
Цей процес, мабуть, іще не скінчився. Він триває й нині. Одначе слід визнати, що президент Хоуп шанобливо ставиться до свободи, вміє переконувати й доходити взаєморозуміння з Конгресом, тому там, де попередня адміністрація так ганебно провалилася, вона досягає успіху. Святенництво Бедфорд, злочинне чоловіконенависництво її кліки, мрія Грімм та Джеттісон установити — цитую їхній безглуздий плеоназм — «одностатеву партеногенезну державу» призвели до громадянської війни в Сполучених Штатах. Президент Хоуп зрозуміла, що, хоча століттями жінку пригнічували, зводити суспільну споруду на ненависті до чоловіка усе ж таки не слід.
Безперечно, «Кодексові законів про жінку» можна закинути, що він знов порушує рівновагу між чоловіком і жінкою, роблячи всесильною колишню другу стать. Але тільки майбутнє покаже, чи це порушення не приховує в собі серйозної небезпеки міжусобиць. Принаймні я можу засвідчити, що куди легше жити за цих суспільних порядків, ніж за тих, які існували в Блувіллі. При Хоуп чоловік уже не відчуває загальної ненависті, зневаги, постійної загрози своїй мужності й життю. Тепер жінка ставиться до чоловіка з великою любов’ю; ясна річ, цю любов викликали в неї протиприродні заборони Бедфорд, а також поява в жінки впевненості в собі — адже її більше не пригнічує болісне відчуття своєї суспільної ницості.
Повернувшись до Вашингтона, ми знову потрапили в ту саму водоверть, у якій уже побували в Оттаві: радіо, телебачення, прес-конференції. Але тут усе це мало куди більшу вагу. До того ж в Оттаві головною дійовою особою був я. У Вашингтоні — Берідж.
А втім, вона поділилася цією славою з Джекі, що нарешті вийшла з тіні, в якій залишалася в Оттаві, та з місіс Берроу. Всі троє не переставали пояснювати — це тільки додавало слави «нам», — як старанно вони оберігали мене в Блувіллі від бедфордистів, перш ніж їм пощастило здійснити втечу.
Я теж брав участь у цих прес-конференціях, але мені не ставили жодного запитання, і я мовчав. Мені впало в око, що мене відрекомендовують публіці як об’єкт захоплення, як історичного героя. Режисери показували мене на телеекрані великим планом, і хоч журналістки надавали мені слово й не часто,
