Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Подвійний інтеграл — це також обриси поснулих закоханих, саме туди Слотроп і прагне тепер: назад до Катьє, нехай він знову буде розгубленим, навіть ще вразливішим, ніж нині, — навіть (бо щиро за нею сумував) збережений випадковістю, якої він не може не бачити, випадковістю, чию набагато холоднішу власну чесність закоханого може захистити хіба що інший закоханий… Чи зміг би він так жити? І чи Вони колись дозволили б їм так жити? Йому нема що про неї розповісти. Не джентльменський рефлекс спонукав його редагувати, змінювати імена, вставляти вигадки у байки, які він плів Алюрові в конторі АХТУНҐа, а примітивний страх, що душу можна вловити подібністю образу чи іменем… Він хоче захистити її, наскільки змога, від Їхньої ентропії, Їхньої улесливості, Їхніх грошей: мабуть, гадає собі, що як спроможний це зробити для неї, то зробить і для себе… хоча для Слотропа і для Пеніса, який, як Він Думає, таки насправді Його Пеніс, усе це надто вже близько до шляхетності.
У трубах листового металу, що гадюкою вигинаються понад головою, стогне заводська вентиляція, час від часу скидається на голоси. Звідкись здалеку. Не те щоб вони говорили безпосередньо про Слотропа, самі розумієте. Але шкода, що не чути ліпше…
Озера світла, прогони пітьми. Бетонне облицювання тунелю змінилося побілкою поверхонь розломів, на вигляд несправжніх, як у печері парку атракціонів. Входи до поперечних тунелів ковзають поруч, як труби контурної вентиляції, крізь їхні устя плине повітря… колись тут повискували токарні верстати, веселі токарі бризкали мастильно-охолоджувальними рідинами з мідних мазничок… кровоточили кісточки від шліфувальних каменів, тонюсінькі сталеві скалки забивались у пори, в складки, під нігті… мішанина сплавів і скла дзенькала, стискуючись у по-зимовому студеному за відчуттями повітрі, а бурштинове світло фалангами мчало поміж неоновими лампами. Аякже, колись так і було. Важко тут, у глибині «Міттельверк», довго жити в теперішньому. Відчуваєш ностальгію, хай і не свою, але все одно потужну. Всі предмети завмерли, потонули, ослаблені вечором, межовим вечором. Тверді оксидні плівки, деякі завтовшки лише в молекулу, огорнули метал, затуманили людське відображання. Покриті полівініловим спиртом солом’яної барви привідні ремені обвисли і віддають рештки фабричного запаху. Хоча перебуває у дрейфі та й населене привидами і прикметами недавнього людського пробувáння, це все ж таки не легендарне судно «Марія Целеста» — не так ретельно замкнуте, колії під ногою біжать до носа і корми всією нерухомою Європою, а плоть пітніє й вкривається гусячою шкірою не стільки від домашніх таємниць, не від погребного жаху Того, Що Могло Статися, але від знання про те, що найімовірніше таки сталося… просто неба, на самоті, завжди легше впустити до себе Панічний страх глушини, але тут маємо справу із міською хандрою, яка тільки й чекає, коли ти розгубишся або лишишся один на шляху часу, коли нема більше Історії, нема капсули машини часу, щоб знайти дорогу назад, лишень запізнення та відсутність, що заповнюють депо після евакуації столиці, а міські родичі козлоногого бога очікують на тебе край світла, награють мелодії, які завжди грали, але тепер вони чутніші, бо все інше відійшло або затихло… душі ластівок, викроєні з брунатних сутінок, підносяться до білих стель… вони є унікальними для Зони, вони підпорядковуються новій Невідомості. Колись привиди мали подобу мертвих або були видіннями живих, але тут, у Зоні, категорії геть затуманилися. Статус імені, за яким ти сумуєш, яке любиш і шукаєш, тепер став неоднозначним і далеким, але навіть більшим за бюрократію масової відсутності — дехто досі живий, дехто помер, але багато хто, дуже багато хто забув, яким він є… Від їхніх подоб нема користі — тут, унизу, вони лишень обгортки, залишені на світлі, в темряві: зображення Невідомості…
Пост-А-4-те людство ворушиться, гуркоче і кричить серед тунелів. Слотроп помічає цивільних з беджиками і в хакі, у підшоломниках з трафаретними «GE[329]», іноді йому кивають, блискають окулярами під далекою лампочкою, але частіше просто не звертають уваги. Військові бригади ходять туди-сюди, не в ногу, бурчать, совають контейнери. Слотроп зголоднів, Косоокого Джеймса ніде не видно, і тут ніхто не запитає, «як справи», а щоб нагодувати вільного репортера Яна Скаффлінґа — про це і не йдеться. Хоча ні, стривай, ти бач, он делегація дівуль в облиплих рожевих лаборантських халатах, що ледь сягають голих стегон, шпортаються по тунелю на модних золотавих танкетках.
— Ah, so reizend ist! — Забагато, щоб обійняти всіх одночасно. — Hübsch, was[330]? — Ну-ну, дівчата, не всі одразу, вони хихотять і чіпляють йому на шию розкішні гірлянди зі сріблястих гайок і фланцевих фітингів, червоних резисторів і нанизаних, як сосиски, яскраво-жовтих конденсаторів, із залишків прокладок, миль алюмінієвої стружки, стрибучих, закручених і блискучих, як голівка Ширлі Темпл — агов, Гоґане, залиш гавайських танцюристок собі, — і куди ж це вони його цуплять? У порожню Штольню, де влаштовують казкову багатоденну оргію: курять опій, бавляться, співають і тягаються.
Переходимо до Штольні 20 і далі, там руху більше. Ця частина заводу працювала на А-4, Ракета ділила її з V-1 і монтажем турбогвинтових двигунів. Ось із цих штолень, 20-х, 30-х і 40-х, перехрещені деталі Ракети згодовували двом головним конвеєрам. Заходиш глибше і простежуєш шлях постання Ракети: нагнітачі, центральні відсіки, головні частини, силові агрегати, системи керування, хвостові відсіки… чимало хвостових відсіків так тут і лишилися, поперемінно штабельовані стабілізаторами вгору/стабілізаторами донизу, ряд за рядом, однаковий хиткий і м’ятий метал. Слотроп чвалає далі, бачить на їхніх поверхнях відображення свого обличчя, бачить, як воно викривлюється і зісковзує — велика, хлопці, підземна кімната сміху та й годі… В тунелі вервечкою вишикувалися порожні візки на маленьких металічних коліщатах: везуть чотирилóпатні стрілоподібні конструкції, спрямовані до стелі — ой. Точно — гостроконечні дефлектори, видно, стикувалися із ракетним двигуном, таки-так, ось
