Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Базове планування заводу стало ще одним витвором натхненного Етцеля Ольша, його нацистською ідеєю, як і парабола, але знову ж таки — так само і символом Ракети. Уявіть літери SS, тільки дещо розтягнуті вздовж — саме такими були два головні тунелі, що заходили на добру милю в гори. Або уявіть собі драбину з незначним вигином у формі літери S, що лежить плазом: 44 Штольні — це поперечні тунелі, які наче сходинки поєднують центральні. На максимальній глибині згори тисне кілька сотень футів скелі.
Але контури — просто видовжені SS. Підмайстер Гупла одного дня біжить до архітектора.
— Майстре! — репетує він. — Майстре! — Ольш мешкає в ізольованій від заводу квартирі за кілька штреків од нього, яких нема на жодному плані. До Ольша приходить грандіозна ідея щодо того, яким має бути життя архітектора ось тут, унизу, відтак він наказує всім помічникам величати його «Майстром». І це не єдине його дивацтво. Останні три проєкти, які він запропонував фюреру, візуально були чудовими, прегарна Нова Німеччина, за винятком того, що жодна будівля не стояла прямо. На вигляд цілком нормальні, але були спроєктовані падати, як товстуни в опері, заснувши, падають комусь на коліна, щойно видалиш останню заклепку, знімеш останню опалубку з новенької алегоричної статуї. Ефект Ольшевого «прагнення вмерти», як називають це явище його помічники, сприяє появі багатьох чуток у військовій лавці, за обіднім столом і біля електричних кавоварок на похмурому камені вантажних платформ… Уже давно зайшло сонце, над кожним столом у цій склепінчастій, майже на поверхні, ніші своя лампочка розжарювання. Вночі тут сидять гноми, тому лампочки світять дуже умовно, вкрай ненадійно… будь-якої миті все може поринути в пітьму… Що не гном, то працює за своїм кульманом. Працюють допізна. Мають останній термін — лишень незрозуміло, гарують вони понад норму, аби встигнути вчасно, а чи вже запізнилися, і як покарання тепер змушені тут стовбичити. Етцель Ольш повернувся до себе в кабінет, і тепер чути, як він співає. Дурнуваті, вульгарні пісні пивниць. Ось він запалює сигару. Обоє — він і гном Підмайстер Гупла, який щойно до нього забіг, — знають, що це сигара з вибухівкою, революційним жестом покладена у х’юмідор якимись незнайомцями, але настільки безсилими, що це вже не має значення… — Зачекайте, Майстре, не запалюйте, Майстре, загасіть сигару, це сигара з вибухівкою!
— Розповідай, Гупло, що змусило тебе увірватися до мене настільки безцеремонно.
— Але…
— Гупло… — майстерно видихає хмарку сигарного диму.
— Я-я про форму тутешніх тунелів, пане Майстре.
— Не відхиляйся. Мій проєкт ґрунтується на подвійно зігнутій блискавці, Гупло, — що на емблемі SS.
— Але це також і знак подвійного інтеграла! Ви це знали?
— Ага. Так: Summe, Summe, як, бувало, казав Лейбніц. А хіба не…
БАХ.
Ну, то таке. Однак генію Етцеля Ольша судилося стати фатально сприйнятливим до образів, що асоціюються з Ракетою. Можливо, у статичному просторі архітектора він на початку своєї кар’єри використовував подвійний інтеграл, щоб знайти об’єми під поверхнями, чиї рівняння вже відомі, — маси, моменти сили, центри тяжіння, — але вже багато років не мав справи з настільки базовими поняттями. Більшість його теперішніх розрахунків здійснюються у марках і пфенігах, а не з огляду на функції ідеалістичних r та θ, наївних х та у… У динамічному просторі живої Ракети подвійний інтеграл має інше значення, інтегрувати тут означає оперувати при такій швидкості зміни, коли час відпадає: зміна нерухоміє… «Метри за секунду» інтегруються в «метри». Рухомий літальний апарат завмирає у просторі, стає архітектурою, втратою відчуття часу. Ніколи не запускали. Ніколи не впаде.
А під час наведення відбувалося таке: магнітне поле втримувало у центрі маленький маятник, під час запуску змінювалися g, маятник переміщувався. До маятника прикріплена котушка. Коли котушка проходила крізь магнітне поле, у ній виникав електричний струм. Оскільки маятник зміщувався вбік від центру через прискорення на старті, струм ставав більшим зі збільшенням прискорення. Таким чином, Ракета спершу сприймала прискорення. Люди, що спостерігали за нею, спочатку сприймали її положення або відстань до неї. Щоб перейти від прискорення до відстані, Ракета мала інтегруватися двічі — потрібна була рухома котушка, трансформатори, електролітична комірка, діодний міст, один тетрод (додаткова сітка, що не допускала ємкісного зв’язку у трубці), продуманий танець продуманих застережних заходів, аби перейти до того, що людське око бачило передусім, — до відстані на траєкторії польоту.
Знову симетрія навиворіт, яку Пойнтсмен проґавив, але не проґавила Катьє. «Власне життя», — казала вона. Слотроп пригадує її неохочу усмішку, середземноморську пообідню пору, закручену стружку стовбура евкаліпта, рожевий колір у потьмянілому світлі, наче офіцерські штани американського зразка, які Слотроп колись носив, а ще різкий, ядучий запах листя… Струм, що протікав у котушці, минав мостик Вітстоуна і заряджав конденсатор. Заряд — це інтеграл за часом струму в котушці та мостику. Уточнені версії цього так званого «IG-наведення[328]» інтегрували двічі, тож заряд на одній пластині конденсатора зростав із відстанню, яку здолала Ракета. Перед запуском другу пластину елемента заряджали до рівня, що відповідав відстані до визначеної точки. Застосований саме тут Бреншлюс привів би Ракету до точки за 1000 ярдів на схід від вокзалу Ватерлоо. Тієї секунди, коли накопичений у польоті заряд (BiL) дорівнює заданому заряду (Аil) на іншій пластині, конденсатор розряджається, спрацьовує перемикач, припиняється подача пального, припиняється горіння. Ракета летить сама по собі.
Таким є одне зі значень форми тунелів у «Міттельверк». Другим є, мабуть, стародавня руна, що позначала тис, або Смерть. У підсвідомості Етцеля Ольша подвійний інтеграл означав метод віднаходження прихованих центрів, невідомих інерцій, ніби для нього лишили у сутінках моноліти, забуті якимсь спотвореним уявленням про «Цивілізацію», де вилиті з бетону десятиметрові орли стоять у кутах стадіону, збирається народ — спотворене уявлення про «Народ», — де птахи не літають, де уявні центри всередині суцільної фатальності каменю не вважаються «серцем», «сплетінням», «свідомістю» (голос, що це вимовляє, стає дедалі іронічнішим, наближається до плачу — не цілком награного, а перелік триває…), «Святилищем», «мрією про рух», «вмістилищем вічного
