Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Томас відступив до стіни, даючи дорогу Арисові та глейдерам. По черзі виходячи зі спальні, вони з тихим подивом дивилися на спорожнілу їдальню, ще недавно вщерть наповнену мерцями. Томас відчував у грудях порожнечу, так наче він уже стомився дивуватися.

— Твоя правда, — погодився Мінхо з Ньютом. — Скільки ми просиділи з зачиненими дверима — хвилин двадцять? Так швидко ніхто не встигне зняти стільки небіжчиків. До того ж ця будівля замкнена зсередини.

— І смороду так легко не позбудешся, — додав Томас.

Мінхо кивнув.

— Ну, ви в нас дуже мудрі шлапаки, — пирхнув Казан. — Але роззирніться. Трупів немає. І хай що там ви собі думаєте, їх треба було якось позбулися.

Сперечатися — та й довго розводитися на тему дивного зникнення мерців — Томасові не хотілося. І не таке бачили.

— Послухайте, — промовив Вінстон. — І божевільні більше не горлають.

Томас відслонився від стіни і дослухався. Тиша.

— А я гадав, що їх просто з Арисової кімнати не чути. Але вони реально постуляли пельки.

За мить уже всі мчали до великого дортуару, двері до якого вели з дальнього кінця їдальні. Всім кортіло визирнути з вікна. Бо перед тим, коли за ґратами з вереском товклися психи, вони з переляку нічого толком і не роздивилися.

— Очманіти! — вигукнув Мінхо десь попереду і без зайвих слів зник у дортуарі.

Глейдери зупинялися в порозі, вибалушивши очі. Якийсь час чекали, а вже потім заходили. Томас зайшов досередини, пропустивши всіх уперед, включно з Арисом.

Як і всі, Томас був просто вражений. Загалом кімната мало чим відрізнялася від тієї, яку хлопці нещодавно покинули. Однак він помітив один важливий момент: вікна були закладені цеглою. Світло линуло з панелей на стелі.

— Навіть якби вони швидко впоралися з прибиранням трупів, — сказав Ньют, — але ж на цегляну кладку часу точно б не вистачило. Що тут відбувається?

Просунувши руку крізь ґрати, Мінхо помацав одну з кладок.

— Міцна, — мовив він.

— Давно замурували, — зауважив Томас, перевіривши шви. — Цемент сухий і холодний. Нас дурять, от і все.

— Дурять? — перепитав Казан. — Як?

Томас стенув плечима; поверталося заціпеніння. Як йому кортіло зв’язатися з Терезою!

— Гадки не маю. Пам’ятаєте Стрімчак? Ми стрибнули в порожнечу і пройшли крізь невидимий отвір. Хто знає, на які ще хитрощі здатні Творці?

Наступні півгодини спливли наче в тумані. Томас разом з глейдерами нипав кімнатою, обстежуючи цеглини, вишукуючи інших змін — і таки знаходив їх — одну дивнішу за іншу. Ліжка прибрані, не залишилося брудного одягу, що його глейдери змінили на чисті піжами. Комоди трохи не так стоять, хоча дехто намагався довести, ніби їх зовсім і не пересували. Однак у шухлядах виявилися комплекти одягу, взуття й електронні годинники для кожного хлопця.

Та найбільшу відмінність помітив Мінхо перед входом у кімнату, де вони виявили Ариса. Замість таблички «Тереза Агнес. Група „А“, суб’єкт А1. Зрадниця», висіла нова:

Один по одному глейдери ознайомилися з новою табличкою і відійшли, але Томас так і стояв перед нею й не міг відірвати погляду. Томас отримав офіційне підтвердження: Терезу поміняли на Ариса. Це було чисте безглуздя, але то вже байдуже. Томас повернувся до спальні, ліг на своє — як він думав — ліжко і поклав під голову подушку, ніби сподіваючись, що тепер йому дадуть спокій.

Що сталося з Терезою? Що сталося з усіма ними? Де вони опинилися? І чого від них чекають? А ще ці татуювання…

Повернувши голову набік, а тоді і всім тілом улігшись на бік, Томас міцно заплющив очі, підтягнув руки й ноги і скрутився калачиком. Він вирішив кликати Терезу, поки та нарешті не відповість, — кликати подумки.

«Терезо?» Пауза. «Терезо?» Ще пауза, довша. «Терезо!» Томас подумки волав, напружуючись усім тілом. «Терезо! Де ти? Прошу, озвися! Чому не намагаєшся зв'язатися зі мною? Тере…»

«Геть з моєї голови!»

Слова наче вибухнули в мозку — такі виразні й гучні, що за очима й у вухах боляче штрикнуло. Томас сів, потім підвівся. Це вона, точно вона.

«Терезо? — Томас притиснув до скронь по два пальці.— Терезо?»

«Хай хто ти є, забирайся з моєї гнилої голови!»

Томас поточився й аж присів на ліжко. Заплющивши очі, він знову зосередився.

«Терезо, що з тобою? Це ж я, Томас. Де ти?»

«Стули пельку!» Це була вона, Тереза, тільки її ментальний голос був сповнений страху і гніву. «Стули вже пельку! Я тебе не знаю! Дай мені спокій!»

«Але… — почав був Томас, геть розгубившись. — Що сталося, Терезо?»

На якийсь час вона замовкла, ніби збираючись на думці, а коли знову заговорила, Томас здивувався крижаному спокою в її голосі.

«Дай мені спокій, бо, присягаюся,