Випробування вогнем - Джеймс Дашнер

Томас сів на ліжку, звісивши ноги.

— І що ще знайшлося?

Відкусивши від яблука, Мінхо кивнув у бік їдальні.

— Іди сам подивися.

Закотивши очі, Томас повільно підвівся. Давалася взнаки ще клята слабкість, і він почувався так, наче його випатрали, залишивши самі кістки та сухожилля. Втім, на ногах Томас стояв упевненіше, ніж востаннє, коли безтямно волочився до вбиральні.

Нарешті переконавшись, що не втратить рівноваги, Томас попрямував до їдальні. Ще три дні тому вона була вщерть набита трупами, а сьогодні глейдери стовпилися в ній біля гори харчів, що з’явилася нізвідки. Фрукти, овочі, якісь невеличкі пакетики.

Але Томас і не звернув на них ваги, угледівши по той бік зали дещо дуже дивне. Щоб не впасти, він зіперся рукою на стіну.

Напроти дверей у малу спальню стояв великий дерев’яний письмовий стіл.

За столом, закинувши на стільницю схрещені ноги, сидів худий чоловік у білому костюмі.

Чоловік читав книжку.

Томас простояв цілу хвилину, витріщаючись на чоловіка, який спокійнісінько сидів за столом і читав. Здавалося, він тут усе життя отак щодня читає. Ріденьке чорне волосся, зачесане поперек блідої лисини, довгий ніс, трохи звернений праворуч, жваві очиці, що перебігали від рядка до рядка — невідомець водночас видавався наче і розслабленим, а наче і нервовим.

І цей білий костюм! Штани, сорочка, краватка, піджак. Шкарпетки. Черевики. Все біле.

Якого біса?

Томас подивився на глейдерів, які жували фрукти і якісь перекуски з пакетиків — здається, суміш горішків і насіння. Хлопці наче й не помічали чоловіка за столом.

— Хто це? — запитав Томас, ні до кого конкретно не звертаючись.

Один з хлопців підвів погляд, на мить припинивши жувати. Тоді, квапливо дожувавши, проковтнув.

— Мовчить, не каже. Велів чекати, поки він не буде готовий, — хлопець стенув плечима, мовляв: подумаєш, дивина, і заходився доїдати надкушену дольку апельсина.

Томас перевів погляд на незнайомця в білому — той нікуди не зник, а тільки з тихим шелестом перегорнув сторінку і знай собі читав.

Приголомшений, відчуваючи, як бурчить у шлунку, Томас попрямував до столу. Прокинутися і ні сіло не впало побачити отаке…

— Стережися, — гукнув один з глейдерів, але було запізно.

Не дійшовши десятка футів до столу, Томас врізався в невидиму стіну, мало не розквасивши носа об перепону, яка дуже нагадувала холодне скло. Потираючи забите місце, він примружився: як це він не помітив скляного бар’єру?

Скільки Томас не вдивлявся, нічого не побачив. Ані найменшого відблиску віддзеркалення, ані плямки. Здавалося, попереду — тільки чисте повітря. І чоловік у білому навіть не ворухнеться, наче нікого й нічого не помічає.

Простягнувши руку, цього разу Томас повільніше пішов уперед, аж нарешті наштовхнувся на стіну невидимого… чого? Наче шибка: гладенька, тверда і холодна на дотик. Але і знаку не було, що тут може стояти тверда перепона.

Засмучений Томас спершу взяв ліворуч, а потім праворуч, обмацуючи оте щось невидиме і щільне. Воно простягалося від стіни до стіни, не даючи підступитися до незнайомця. Постукавши по бар’єру, Томас почув глухе відлуння ударів. Деякі з глейдерів — серед них і Арис — сказали, що вже так робили.

Тим часом чоловік у білому, який сидів буквально за дюжину футів, перебільшено зітхнув, прибрав ноги зі столу і роздратовано поглянув на Томаса.

— Скільки можна повторювати? — промовив він гугнявим голосом, що дуже пасував до його блідого обличчя, ріденького волосся і кощавої статури. А ще до костюма — безглуздого білого костюма. Дивина: бар’єр зовсім не приглушав слів. — У нас іще сорок сім хвилин, перш ніж я уповноважений ініціювати другу фазу Випробувань. Прошу виявити терпіння і дати мені спокій. Вам відведено час, щоб наїстися. Тож рекомендую скористатися ним за призначенням, юначе. А тепер, якщо не заперечуєте…

Не чекаючи на відповідь, незнайомець закинув ноги на стіл і повернувся до читання.

Томас наче язика проковтнув. Відвернувшись, він спиною притулився до невидимої стіни. Що відбувається? Напевно, він досі спить і йому сниться сон. На саму лише думку про це відчуття голоду чомусь посилилося, і Томас жадібно зиркнув на гору їжі. А тоді зауважив у дверях Мінхо, який, прихилившись до одвірка, схрестив руки на грудях.

Томас тицьнув великим пальцем собі за спину.

— Уже познайомився з нашим новим другом? — посміхнувся Мінхо. — Цікавий персонаж. Мабуть, і мені варто роздобути собі такий гнилий костюмчик. Моднячий.

— Я сплю? — запитав Томас.

— Ні, не спиш. І краще пожуй чогось, у тебе жахливий вигляд. Майже як у того Щура, який он там читає.

Томас сам здивувався, як швидко він припинив чудуватися з присутності невідомця в білому костюмі, який з’явився нізвідки, чудуватися з наявності невидимої стіни. Минув перший шок, і вже ніщо не дивувало. Тепер усе що завгодно могло видатися нормальним. Загнавши всі думки подалі, Томас підійшов до харчів. З’їв яблуко, апельсин, пакетик горіхової суміші, зерновий батончик з родзинками. Тіло просило води, але Томас поки що не міг відірватися від їжі.

— Ти трохи пригальмуй, — порадив Мінхо, — бо в нас тут шлапаки