Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

— Прошу.

— Спочатку нам треба обрати місце для морозильної фабрики. Для цього вибір багатий — просто вона має стояти на якійсь ізольованій ділянці узбережжя. Жодного екологічного лиха це не завдасть, але, як на те ваша воля, ми змонтуємо її на Східному острові, сподіваючись, що Кракан не вибухне раніш, ніж ми закінчимо.

До конструкцій фабрики, які, по суті, маємо готові, слід буде внести лише незначні доповнення залежно від остаточно обраної для неї ділянки. Більшість компонентів може відразу піти в діло, бо вони вкрай прості. Йдеться про помпи, холодильні системи, теплообмінники, крани — всю ту добру давню технологію другого тисячоліття.

Якщо все йтиме нормально, перший лід отримаємо вже за дев’яносто днів. Ми плануємо виробляти блоки стандартних розмірів, вагою по шістсот тонн кожний, — плоскі шестикутні брили, які хтось охрестив сніжинками, і ця назва до них, здається, пристала.

Коли виробництво розпочнеться, ми підніматимемо по одній сніжинці щодня. Вони на орбіті складатимуться і закріплюватимуться докупи, утворюючи екран. Від першого підйому до останнього випробування на міцність має пройти двісті п’ятдесят діб. Тоді будемо готові до відльоту.

Коли заступник командира замовк, президент Фаррадайн ще якусь мить сидів з відчуженим поглядом в очах, а потім мовив благоговійно:

— Лід… я ж ніколи його не бачив, хіба що на денці келиха…

Потискуючи руки гостям на прощання, президент Фаррадайн усвідомив щось дивне. Виявляється, їхній ароматичний запах тепер був ледь відчутний. Чи вже він до нього звик, чи, може, втрачає свій нюх?

Хоч обидва припущення були правильні, десь опівночі президент визнав лише друге. Він прокинувся із сльозавими очима й настільки забитим носом, що було важко дихати.

— Що трапилось, любий? — занепокоєно спитала перша дама.

— Виклично… апчхи! — лікаря, — відповів глава адміністрації. — Нашого — і ще того, з корабля. Не думаю, що вони на щось, до бісової неньки, здатні, але хочу відверто висловити їм — апчхи! — своє несхвалення. І надіюсь, ти ще не схопила цього, як я.

Президентська половина почала була заспокоювати чоловіка, та він знову чхнув що було сили.

Вони обоє сіли на ліжку, сумно дивлячись одне на одного.

— Здається, щоб подолати це, потрібно сім днів, — шморгаючи носом, вимовив президент. — Та, може, медична наука зробила в цьому успіхи за останні кілька Століть?

Його сподівання справдилися, хоча й не повністю. Шляхом героїчних зусиль і без людських втрат епідемію було погашено — всього за якихось шість діб.

Не дуже сприятливий був початок першого майже за тисячу років контакту між близькими родичами, яких розділяли міжзоряні відстані.

Ми тут уже перебуваємо два тижні, Евелін, хоч здається, що куди менше, бо талассіанських днів минуло лише одинадцять. Рано чи пізно нам доведеться відмовитись од старого календаря, але моє серце завжди битиметься відповідно до давніх ритмів Землі.

То були заповнені ділом, хоча в цілому приємні дні. Єдиною справжньою проблемою була медична: незважаючи на всі вжиті заходи, ми, як виявилось, зарано зняли карантин, і майже двадцять відсотків талассіан підхопили те чи інше вірусне захворювання. А щоб ми почувалися ще винуватішими, жоден із нас не виявив ніяких симптомів. На щастя, ніхто не вмер, хоч мені здається, що в заслугу тутешнім ескулапам це навряд чи можна поставити. Медицина тут явно перебуває в занепаді, вони настільки звикли покладатися на автоматизовані системи, що впоратися з чимось незвичайним просто не в змозі.

Але нас простили: талассіани — вельми добродушні, безтурботні люди. Їм неймовірно пощастило — мабуть, надміру пощастило! — з цією планетою, в порівнянні з якою Саган-2 здається ще безрадіснішою.

Єдине, чого їм не вистачає, — це суходолу, але вони виявили досить мудрості, щоб підтримувати чисельність населення відчутно нижче рівня терпимого максимуму. І навряд чи коли-небудь матимуть спокусу вийти за ці межі, бо мають перед собою жахливу пересторогу — нетрі міст на Землі.

Коли ми побачили, які це прекрасні й чарівні люди, у нас з’явилася велика спокуса допомогти їм замість дозволити йти своїм самобутнім шляхом культурного розвитку. В певному розумінні вони є наші діти, а всім батькам важко примиритися з тим, що рано чи пізно слід припинити втручання.

До певної міри, втім, ми не можемо не втручатися, сама наша присутність уже є втручання. Адже ми на цій планеті — неждані, хоч, на щастя, й не небажані гості. І вони ніколи не забудуть «Магеллана», що обертається над їхньою атмосферою як останній посланець світу їхніх предків.

Я побував іще раз на місці Першої Висадки — їхнє місце народження, пройшовши тим маршрутом, який кожен талассіанин проходить принаймні раз у житті. Це сполучення музею та святині є тим єдиним місцем на всій планеті, до якого бодай приблизно можна застосувати епітет «священне». За сім століть нічого не змінилося. Корабель-розсіювач, хоч від нього залишилась одна порожня шкаралупа, виглядає так, наче він оце щойно зробив посадку. А навколо нього мовчазно скупчились машини — екскаватори, конструктори, хімічнопереробні установки — всі разом із помічниками-роботами. І, звичайно, інкубатори та навчальні комплекси, призначені для Першого Покоління.

Не збереглось майже ніяких матеріалів про ті перші десятиліття — мабуть, не випадково. Адже напевно, попри всю майстерність та завбачливість планувальників, траплялись якісь біологічні відхилення, що їх безжалісно знищувала керівна програма. А період, коли ті, хто не мав органічних батьків, поступалися місцем тим, хто їх мав, безперечно був сповнений психологічних травм.

Але трагічні й сумні десятиріччя Зародження вже сотні років як минули, забуті будівничими нового суспільства подібно до того, як повсюди пускають у непам’ять могили перших поселенців.

Я б із великим щастям провів тут решту свого життя, адже Таласса — то невичерпне джерело для цілої армади дослідників — антропологів, психологів, соціологів. А понад усе, я хотів би стрітися з моїми давно померлими колегами, щоб розповісти їм, як багато наших нескінченних суперечок