Війна світів. Фантастичні романи - Герберт Уеллс
— Йому ж треба щодня їсти. Не заздрю йому. Та чи й справді він спав минулої ночі? Хіба що десь просто неба, щоб на нього ніхто не наштовхнувся... Хотів би я, щоб ця наша спека змінилась на холоднечу й сльоту... А може, він в цю мить стежить за мною?
Кемп підійшов зовсім близько до вікна. Щось із різким стукотом ударилось у стіну над вікном, і Кемп перелякано відсахнувся.
— Який я став нервовий! — сказав Кемп, але до вікна підійшов знову тільки через добрих п’ять хвилин.— Певно, горобець,— додав він.
На парадному вході подзвонили, і Кемп поспішив униз.
Він одсунув засуви, повернув ключ, оглянув ланцюжок, наклав його і обережно, не показуючись сам, прочинив двері. Озвався знайомий голос. То був Едай.
— На вашу покоївку напали, Кемпе,— сказав він через двері.
— Що?! — вигукнув Кемп.
— Забрали в неї вашу записку. Він десь тут поблизу. Дайте ж мені ввійти.
Кемп одкинув ланцюжок, і Едай протиснувся крізь вузенький отвір. Тепер він стояв у передпокої і з величезною, полегкістю дивився, як Кемп знову замикає двері на всі замки й засуви.
— Вашу записку видерли у неї з руки. Налякали її страшенно. Тепер вона в поліції. Лежить в істериці. Він десь близько тут. А що ви там написали?
Кемп вилаявся.
— Який я був дурень! — сказав він.— Міг би догадатись. До Гінтондіна нема ж і години ходу. Уже!
— Що вже? — спитав Едай.
— А ось дивіться.
Кемп повів його до кабінету й передав лист од Неви-димця. Едай прочитав і тихо свиснув.
— А ви? — спитав він.
— Такий дурень, гадав влаштувати йому пастку! — відповів Кемп.— І виклав усе це в записці. А вона пішла просто йому в руки.
Едай і собі круто вилаявся.
— Він утече,— сказав Едай.
— Аж ніяк! — заперечив Кемп.
Нагорі забряжчала розбита шибка. Едай помітив срібний полиск маленького револьвера, що стирчав із Кемпо-вої кишені.
— Це — вікно в мезоніні,— зауважив Кемп і перший рушив сходами.
Вони були ще на сходах, коли забряжчала друга шибка. В кабінеті вони виявили, що два вікна з трьох розбиті, на підлозі повно битого скла, а на письмовому столі лежить великий камінь. Обоє зупинились у дверях, споглядаючи цей розгром. Кемп знову вилаявся, і в цю мить брязнула й третя шибка, наче вистрілили з револьвера, і розсипалася скалками по кімнаті.
— Навіщо це? — спитав Едай.
— Це — початок,— відповів Кемп.
— Чи є якась змога вдертися сюди?'
— Навіть кішці не вдасться це зробити.
— А віконниць нема?
— Тут нема. Внизу ж в усіх кімнатах... Ого!
Знизу долинув тріск дощок, в які гупали чимось важким.
— От клятий! — скрикнув Кемп.— Це, певно... авжеж... Це у спальні. Він думає потрощити мені весь будинок. Але він — йолоп. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги.
Ще одна шибка розлетілеся на скалки. Едай з Кемпом ошелешено стояли на площадці.
— Я придумав,— сказав нарешті Едай.— Дайте мені палицю або щось таке. Я піду в поліцію й приведу собак-шукачій. Тоді ми його впіймаємо.
Ще одне вікно спіткала доля попередніх.
— Револьвера у вас нема? — спитав Едай.
Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.
— Нема, зайвого принаймні.
— Я принесу його назад,— пообіцяв Едай,— Ви ж тут у безпеці.
Кемпові стало соромно за свої слова, і він оддав Едаєві зброю.
— А тепе.р ходім до дверей,— сказав Едай.
Поки вони розгублені стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося. Кемп підійшов до парадних дверей і почав, скільки міг тихо, відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.
— Виходьте відразу,— сказав Кемп.
Через секунду Едай був уже на ганку, і двері за його спиною господар зачинив знову на засув. Якусь хвилину Едай вагався, почуваючи себе в більшій безпеці, коли тулився спиною до дверей, але потім, випроставшись, почав рішуче спускатися з ганку. Він уже перетнув галявину, наближаючись до хвіртки, коли це над травою неначе війнув вітрець, і щось підійшло до нього.
— А заждіть хвилинку,— промовив Голос, і Едай застиг на місці, стискаючи рукою револьвер.
— Ну? — спитав Едай, сполотнілий і похмурий. Кожен нерв у нього був напружений.
— Зробіть мені ласку, поверніться в будинок,— попросив Голос, похмурий і напружений, як і Едаїв.
— Дуже шкодую, але не можу,— трохи хриплим голосом відповів Едай, облизуючи губи.
Голос, здалось йому, звучав ліворуч од нього, і Едаеві спало на думку: чи не вистрілити?
— Куди ви йдете? — спитав Голос.
Обоє зробили швидкі рухи, і з кишені Едая щось блиснуло проти сонця.
Але Едай відмовився від свого наміру й задумався.
— То вже моя справа, куди я йду,— відказав він повільно.
Не встиг він докінчити, як чиясь рука охопила його шию, в спину йому вперлис» коліном, і він простягся навзнак на землі. Якось він спромігся витягти з кишені револьвера і навмання вистрелив. Його зараз же вдарили в зуби, і з руки в нього видерли револьвер. Марно він силкувався ухопитися за чиюсь слизьку ногу, спробував підвестися й упав знову навзнак.
— Прокляття! — вигукнув Едай.
Голос засміявся.
— Я вбив би вас, тільки шкода кулі,— сказав Голос.
Едай бачив у повітрі, футів за шість од себе, націлений
у нього револьвер.
— Ну? — сказав Едай, сідаючи.
— Вставайте! — звелів Голос.
Едай встав.
— Слухайте,— суворо сказав Голос,— тільки без фокусів. Пам’ятайте, що я вас бачу,
