Olya_#1 - Володимир Худенко
На цих словах у кадрі з’явилась безапеляційна та невідворотна мамина рука — вона схопила Махду за шкирки і швидко прибрала геть, немов яке шкодливе кошеня…
Зображення смикнулась, і в кадрі залишився сам Ілля, він сидів вже в дещо іншій позі.
— Ми недавно літали в Центавру на турнір і навіть зайняли там друге місце, було з біса складно… — він усміхнувся. — А хлопці з команди дізнались, що ти літаєш на справжніх військових зорельотах, і тепер постійно розпитують про тебе…
Ілля всміхнувся, всміхнулась і Оля…
— Словом… щасти тобі там, — мовив він і знов привітно помахав рукою. — Обіймаю!..
Оля ніжно всміхнулась і приклала праву руку до серця — так, немов брат зараз міг бачити її.
Потому зображення знов смикнулось, і на тому ж диванчику сиділа вся сім’я — Сахір, Аріна з Махду на руках та Ілля у міцних обіймах маленького синьо-білого коали.
— Привіт, Олюсю!..
Мама помахала обома руками і тут же заходилась без усякої потреби перебирати спритними пальцями кіски Махду…
— Я вже так скучила за тобою, немов і недовго, а…
Вона раптом два рази голосно клацнула пальцями лівиці, і зображення стало більш чітким, об’ємним…
— Знаєш, я тут була по роботі на Титані і раптово познайомилась із міс Дайєр — вона сама мене знайшла, поговорили… — Аріна дещо ніяково всміхнулась. — Така мила жіночка, і зовсім проста. А я було…
Та Махду не дала їй договорити — вона знову стрепенулась і несамовито затараторила:
— Не забудь записати мені дрім-пам’яток, і ще покажи мені свій мундир, і яка ти в ньому, і чи є в тебе бронеск…
Аріна п’ятірнею затулила їй рота, так само дивлячись в об’єктив дрона і привітно всміхаючись.
— М-м… — промичала Махду, і Аріна затулила їй рота ще й другою рукою.
— Ми тебе чекаємо, Олю, — всміхнувся Сахір, а Аріна весело сказала:
— А зараз всі зробили ручками…
Вона вивільнила одну руку і замахала нею, Сахір замахав, і навіть Махду замахала обома, так і сидячи з затуленим ротом, а Ілля повернув до об’єктиву смішного оклецькуватого коалу і помахав його лапкою.
Зображення згасло, і Оля перемкнулась на інший відеофайл. То вже був Макс — вбраний у фірмовий комбінезон British Technology, він стояв на тлі вузлуватих будівель космодрому та пустельного, палючого невадського вечора…
— Привіт, дружинонько!.. — всміхнувшись, мовив він. — Скучив за тобою так, що просто більше не можу!.. Обіймаю, цілую, роздягаю і все далі за списком…
Він підморгнув, а Оля кумедно пирхнула.
— Слухай, маю добрі новини, — продовжував Макс. — Твоя відданість корпорації, імовірно, подіяла… Ну, не втаю — там і мати відвалила купу грошей і залучила всі свої важелі… І я також склавши руки не сиджу. Словом, нас посунули у черзі на кількадесят позицій! А коли ти повернешся… Слухай — я думаю, чекати вже недовго. Я тут також підрядився в одну корисну справу — лечу просто зараз у систему Веги… Повеземо ремонтників RSK на їхній об’єкт, там виникли певні проблеми… Туди й назад — думаю, що повернусь раніше за тебе. Маю надію, що це також прискорить розгляд… нашої справи. Ну от і все, не знаю навіть…
Він послав їй повітряний поцілунок і вона йому такий самий у відповідь.
Ніби він дійсно міг долетіти в таку далечінь.
— Повідом мені, як ти там… — Макс ледь поник. — Ну все, мушу йти на посадку. До зустрічі!..
Зображення знову згасло, і Оля вирішила тут же відповісти Максові (прикріпивши до відео ще й одну свою недавню грайливу фантазію… аби він не так сумував), але виявила, що лінії комутативного галактичного зв’язку Okinawa-Net заблоковані командуванням корабля.
— Та-ак… — мовила Оля і на хвильку задумалась.
Вона вирішила, що просто зараз повідомляти про це Асланоглу не надто розумно, до того ж — капітан, вірогідно, і так вже була в курсі. На такий розвиток подій, в принципі, варто було очікувати, проте Олі це все одно сильно не сподобалось…
Вона відкрила третє відео — позначене символікою Skytek. На фоні гамірної залюдненої вулички, що тонула в мерехтливому фіолетовому промінні та ядуче-бузкових спалахах реклам, стояв білобрисий чорношкірий хлопчина в куртці з бабкою Paradise Inside на грудях.
— Вітаю вас, колего! — говорив він, очевидно кваплячись. — Мене звати Леон Янсон, я офіцер інформаційної безпеки і головний криптограф «Independence» і… боюсь, мені потрібна ваша допомога. Коли матимете змогу — з’єднайтесь зі мною, наперед дякую.
Оля викликала лайнер, і хлопчина в куртці з бабкою одразу відгукнувся.
— Міс Рушді? — пролунав його голос в Олиній голові.
— Вітаю вас, містере Янсон. Чим можу бути корисна?
— Міс Рушді, власне…
Його голос на мить потонув у якихось незрозумілих перешкодах, і картинка також засмикалась — Оля вирішила, що то наслідок екстреного блокування «дальніх» каналів зв’язку…
— Власне, тут… — хлопчина поморщився. — Розумієте, після нашої вимушеної зупинки тут у мене виникли певні проблеми, природу яких я не до кінця розумію. Нібито нічого суттєвого — я міг би їх і проігнорувати…
— Говоріть, — кивнула Оля.
— Так… Бачте, мої підлеглі фіксують у наших користувачів симптоми легкої десинхронізації базових систем інтерфейсів. Ми їх ліквідовуємо, але з часом вони з’являються знову… Я б вас не потурбував, якби не вбачав у цих дріб’язкових неполадках певну систему.
— Симптоми ідентичні? — озвучила Оля перше, що прийшло в голову.
— В тому-то й річ, що ні, — одповів хлопчина. — У когось ми фіксуємо легку просторову дезорієнтацію, у когось нудоту, сонливість чи, скажімо, вповільнену регенерацію… Поява симптомів рознесена в часі, але, прогресуючи, вони врешті призводять до відчуття неясної тривоги — на неї врешті скаржаться усі пацієнти з подібною симптоматикою.
— То в чому причина? —
