Житія Святих - Лютий - Данило Туптало
Було в юнака цього блаженного віддавна бажання залишити багатосуєтний цей світ, у монастирську ж безмовність і чернечі увійти подвиги. Якось-бо, про те думаючи і, бажанням до чернецтва охоплений, вставши, вийшов з дому — ніхто про це не знав — і пішов, залишаючи Елладу. Зустрів на шляху воїнів — сторожу, яка ловила рабів, що втікали від своїх панів і у в'язниці їх передавала. Вони, бачивши юнака, в поганий одяг одягненого, і вважаючи його за раба, що втік, схопили і питали, чий він раб і звідки й куди йде? Відповідав же їм юнак, що Христовим рабом є і йде задля молитви до святих отців; але ті не повірили сказаному, думали-бо, що приховує перед ними своє рабство і втечу, через те били немилостиво невинного юнака, тоді в темниці його замкнули, поки не розповість, чий він раб і як утік від пана свого. Це ж блаженного юнака випробовування, видається, було від ворога завидющого, що перешкоди чинив доброму його намірові. Через якийсь час пізнали святого знайомі люди, вони про нього свідчили, і звільнено його від пут. Повернувшись у дім свій, слова дошкулянь і докорів від домашніх не менше, ніж саме биття терпів раб Христовий і перед Богом удень і вночі зітхав, щоби Він намір його до доброго кінця допровадити дозволив, — й отримав бажане незабаром таким чином: ченці два зі старого Риму йшли, спочили в селі тому; їх же побачивши, Лука зразу згадав про свій намір, і запалилося серце його полум'ям любови божественної. Бесідувавши з ченцями тими, спитав, куди йдуть. Вони ж сказали, що йдуть до Єрусалиму. І просив їх осібно Лука блаженний, щоб взяли і його зі собою в дорогу і щоби того ж чернечого чину учасником його зробили. Вони ж відмовлялися взяти його, бо юний був, ледве сімнадцятий рік мав, і до довгого шляху незвиклий був, і тому, що боялися батьків його, щоб погано від них не постраждати, коли вони, довідавшися, почнуть доганяти їх і спіймають. Він же назвав себе сиротою, і подорожнім, і ніким не пильнованим, і впросив ченців тих взяти його — утім, таємно зі села вийшли, з ним в Атени прийшли і в преславну там Пречистої Діви Богородиці церкву увійшли, помолилися і в монастирі перепочили. Відходячи ж в путь, яка лежала перед ними до Єрусалиму, залишили блаженного Луку в монастирі тому, кажучи йому: "Тут, о юначе, добре є місце для твоїх намірів, тут зможеш бажане собі отримати й до красного чернечого лику приєднатися скоро". І, віддавши його ігуменові, відійшли. Ігумен же багато разів питав його, звідки він і якого роду, — не міг довідатися: тримав-бо в таємниці юнак батьківщину свою і дім, ні для кого не хотівши бути відомим. Тоді ігумен, бачивши його ґречним, тихим, лагідним, смиренним і послушливим, постриг його в послушники. Мати ж його, що тужила за ним вельми, не терпівши відлучення від себе любої своєї дитини, його ж за єдину утіху удівства свого і відраду в печалі мала, плакала за ним гірко, взиваючи до Бога і промовляючи: "Горе мені, Господи, свідку удівства мого і сирітства, Ти спершу опечалив мене, віднявши смертю від мене друга, його ж зі мною подружжям поєднав, і вкинув мене в біди удовині, які важчими для мене є від самої смерти, нині ж того, кого мала в таких бідах за відраду, від очей моїх віддалив, і не відаю, де могла б побачити єдину зорю життя мого стражденного, чи не можу я нині сказати з Давидом: "І світло очей моїх, і того нема зі мною". Але яка причина далекого від нас відходу хлопця? Хіба я боронила йому, щоб для Тебе, Владико, працював безперестанно? Хіба домашню наказуючи йому роботу, змушувала покинути і зневажити звичні його молитви? Хіба плотське над духовним, земне над небесним, дочасне над вічним вибирати навчала його? Навчилася я від батьків своїх не тіла лише, а й душі бути матір'ю. Сина хотіла мати в чеснотах досконалого, більше часу йому назнаменувала для молитви, ніж до своєї служби. І то єдиною було для мене втіхою бачити любу дитину мою, якщо не завжди, то принаймні якусь годину. Досить мені було чути від сусідів похвалу його чеснот і тим утішати печальну свою душу. Не зневажай-бо, Владико Царю, сліз очей моїх, але поклади їх перед Собою і благозволь велику пітьму печалі моєї розв'язати — розв'яжеш же, коли любу дитину знову материнським очам даси бачити. Тоді скличу всіх і розповім про повернення сина, і визнаю велич Твою, і прославлю Тебе у всі дні життя мого". Так мати-вдова у печалі своїй молилася до Бога — Того, що єством благий, схилила на милість і, за що до Нього молилася, те отримала. Господь, що все через знаки чинить, ігуменові монастиря того, у ньому ж блаженний Лука в послушництві подвизався, влаштував у видінні сонному бачити ту матір, що плакала, і чути від неї слова з лементом таким: "Нащо мені, вдові, образу вчинив? Нащо до болю ран моїх додав? Нащо без помилування забрав мені єдину удівства мого відраду? Нащо сина, нащо старости моєї слугу викрав? Швидко мені віддай його, віддай очам моїм світло, віддай єдину мою надію, не перестану-бо, приходячи до Бога всіх і Царя, жалітися на тебе, бо образу велику від тебе терплю". Таким видінням сонним і почутими словами настрашений, ігумен спочатку подумав, що то пусте якесь марення і страшення бісівське, але коли і другої ночі, і третьої ту ж жінку, що у сні являлася, бачив і такі ж гнівні слова від неї чув, зрозумів, що то не бісівська омана, але Богом влаштоване явлення. Коли-бо день настав, прикликав зразу того, що був у послушництві, юнака Луку і сказав йому з гнівом: "Слухай, нащо утаїв ти про себе, хоч я й багато тебе питав, хто ти і звідки? Чому розповідав, що не маєш ані батьків, ані родичів? І як до святого чину цього і співжиття
