Житія Святих - Квітень - Данило Туптало
О біда окаянному тому хулителю, який нічим не відрізняється від хулителів-жидів богомерзенних. Не лише сам був таким хулителем, а й инших всіх до такого ж нечестивого ображання оманливими ласками і грізними погрозами приводив. Тих, що не погоджувалися з ним і противилися, різними муками мучив: путами і голодом довго морив, лютими ранами зранював, мечем тяв, вогнем палив, у безодні морській топив і всілякими видами мук нестерпних і гірких смертей губив вірних й істинних рабів Христових, за що і сам найлютішою смертю окаянну свою викинув душу. Останній подих віддаючи, гірко кричав, кажучи: "Живий переданий вогню незгасимому". І той, хто ображав спершу Пречисту Матір Божу, той тоді велів піснями і співами її вшановувати, але вже не здобув розради, відчужений зовсім від Божого милосердя.
Коли так кат той із шумом загинув, настав після нього син його Лев, четвертий того імени, також єретик іконоборний, до батька свого подібний. Але й він скоро помер — прийняла царство жінка його Ірина з малим сином Константином. Вона повернула мир Церкві святій і зібрала Собор Вселенський сьомий на прокляття єресі іконоборної. І зраділа вся Церква Христова, прийнявши первісну свою іконну красу і православних царів та архиєреїв на престолах бачивши. Після Ірини царював Никифор, після нього Михаїл — царі правовірні. Тоді настав Лев, п'ятий того імени, прозваний Вірменин, — він наслідував попереднього, тезоіменного собі Лева Ісаврянина, царя злочестивого, почав гонити правовірних і святих, як же і той гонив, оновлюючи і піднімаючи знову прокляту іконоборну єресь. Шукав же помічників собі однодумних, учителів зла. І знайшов трохи серед бояр, з яких були найзліші два — Йоан, прозваний Спекта, і Євтихіян. Зі священичого сану здобув Йоана, якого кликали Граматиком, нового Тертула, посудину вибрану для диявола, такого собі Антонія Силея, і з чернечого чину — Леонтія і Зосиму, яких не через довгий час на нечистодіянні схоплено, через урізання носа постраждали і померли із соромом, погану славу по собі залишивши. З ними цар про злочестя навчався і, ради їхньої слухаючи, заохочувався на боротьбу, яку проти Церкви піднімати починав. Тоді, зібравши із земель своїх усіх архиєреїв і весь чин духовний у Царгород, прикликав святішого патріярха Никифора з усім освяченим собором у свою палату, хотівши, аби перед лицем його і перед усім синклітом сперечалися з тими вищеназваними єретиками, однодумцями його, їх же тоді мав у себе схованих. Спершу тому сам до правовірних говорив, вдаючи правовірного, і вийняв розп'яття Христового ікону, яку мав на грудях, у той час головою іконі вклонився лицемірно і сказав до святих отців: "І я нічим же від вас не відрізняюся, шаную ікону святу, як же самі бачите. Але з'явилися инші, що инакше вчать і кажуть, що праведна путь та, якої вони тримаються. Хай прийдуть тому сюди перед вас, питаннями і відповідями ж хай віднайдеться праведне про ікони розуміння. І якщо вони в словах переможцями виявляться, правоту свою ясно показавши і перемігши вас, то й ви не бороніть доброї речі, більше ж — і самі її не лишайте. Якщо ж ви переможете і викриєте їхнє марнослів'я, то нехай перестануть розсівати згубне учення і, як же раніше, хай тримаються правовір'я. Я ж ваші обидві сторони слухати і судити буду. Якщо-бо про менші речі мені судити годиться, то наскільки більше про церковне управління маю дбати. Послухаю вас, послухати ж і другу сторону мушу — і за ким істинну правду пізнаю, за тим маю піти". Святіший же патріярх Никифор і всі з ним архиєреї ніяк на те не погоджувалися: не лише ж сперечатися, але навіть бачити не хотіли зломудрих єретиків тих ані допускати, щоб вони перед лице їхнє прийшли, кажучи, що вже єресь ту розглядав і прокляв Сьомий Вселенський Святих Отців Собор, і не варто її більше розглядати й оновлювати в Церкві те, що цілком із Церкви викинене. Бачили ж святі Отці царя, що зовсім схилився до зловір'я і єретикам помагав, говорили йому сміливо. Святий Омеліян, єпископ Кизицький, казав: "Якщо питання це, через яке скликав нас, царю, є питання церковне і розглядає праведну віру, то годиться йому за звичаєм бути у святій церкві, а не в царській палаті". Говорив цар: "Але й я є сином Церкви і, як же посередник і примирювач, послухаю вас, аби з обох сторін сказане розсудити, саму істину пізнати". На це відповів йому святий Михаїл, Синадський єпископ: "Якщо ти посередник і примирювач, то чому не робиш те, що тобі, як посередникові і примирювачу, належить? Ось противників церковних збираєш і тримаєш у своїй палаті, даючи їм сміливість без страху навчати всіх дотримуватися догми злочестивої. А ті, що правовірні, не сміють навіть по кутах щось про правовір'я говорити, налякані твоїми страшними погрозами. Не є це знамення посередництва і примирення, а гоніння і катування". Сказав цар: "Але я, як сказав, з вами однодумець. А тому що сумнів щодо шанування ікон до мене дійшов, тому не годиться мені про це мовчати, але допитувати точно про правдиве. Яка ж причина, що не хочете із супротивниками вашими розмовляти? Очевидно, що ви невігласи і не маєте свідчень із Божественного Писання, якими змогли б захищати ваше мудрування". Відповів святий Теофілакт, єпископ Никомидійський: "Свідок Христос, Його ж святу ікону перед очима маєш, о царю, що маємо незліченні свідчення православної віри нашої, які утверджують благочесне ікон святих шанування, але нема нікого, хто б послухав нас, і не можемо нічого досягти, борючись із державною рукою, яка силою нам забороняє". Тоді Петро святий, Нікейський єпископ, сказав до царя: "Як говориш, аби сперечалися ми з тими, яким ти помагаєш і з ними проти нас сам воюєш? Чи не знаєш, що коли б і манихеїв сюди провів і помагати їм захотів, то й ті легко перемогли б нас, допомогу від тебе маючи?"
Після цього святий Євтимій, єпископ Сардикійський, з більшою сміливістю почав говорити: "Чуєш, о царю, відколи Христос, Господь наш, на землю зійшов, літ вже вісімсот і більше,
