Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

− Так, звичайно, − киваю, після чого приймаюсь обережно підійматися на ноги.

У мене це навіть досить легко виходить. Все справді непогано. Злегка хитає, але то дрібниці.

– Не треба, Фалькар, – тихо сипить Жозелін, коли чоловік схиляється, щоб її підняти. Її бліда рука хапається за його смагляве зап'ястя. − Допоможи встати. Я повинна…

− Помовч, жінко. Наразі буде так, як я сказав. Ти ляжеш і спатимеш. А якщо не заснеш сама, то я тебе присплю, − несподівано зло гаркає есбешник Рока, все ж таки підіймаючи її з підлоги.

– Але сьєра… – продовжує та.

– Зі Сьєрою майже все гаразд на відміну від тебе. І адамір чудово це зрозумів, коли з тобою розмовляв.

− Ти не маєш права мені наказувати, − уперто підтискає губи завжди непохитна Жозелін.

− Це ми ще подивимося, вперте створіння, − бурчить чоловік, як пушинку, транспортуючи її на ліжко. Діловито роззуває, розшнуровуючи й знімаючи черевики, а потім приймається впевнено розстібати ґудзики на її приталеному жакеті.

І робить він це так... буденно, з повним правом, можна сказати, що в мене виникає стійке враження, що між ними точно є якась близькість, а бурхливі емоції, якими фонтанують ці двоє, тільки підкріплюють мій здогад. Залишивши дівчину в блузці та спідниці, Фалькар накриває її тонкою ковдрою, а потім випрямляється та обертається до мене.

− Сьєро, рекомендую вам теж лягати спати. Ваш пов’язаний прийде ще нескоро, а вам потрібно заспокоїтися і прийти до тями після того, що сталося. Я буду у вітальні, вам нічого не загрожує.

Я не уявляю, як можна заснути після всього цього. Серце й досі вискакує з грудей, барабанячи ледь не у вухах. В голові дзвенить. Мені дуже тривожно за Рока, але що я можу зробити? Не ломитися ж до нього з боєм, щоб плутатися потім під ногами і відволікати від справді важливої ​​справи.

− Добре, сьєре Фалькар. Я спробую заснути, дякую за турботу.

Куард киває і, кинувши наостанок уважний погляд на притихлу Жозелін, виходить зі спальні.

Безпорадно провівши його очима, я теж підходжу до своєї компаньйонки. Вона виглядає вже не такою… присмертною. Але все одно бліда і змарніла. А я навіть нічим не можу допомогти.

− Не турбуйтеся, зі мною все буде гаразд, − вимовляє тихо, розплющуючи очі.

− Давай, я обличчя тобі хоч витру. Ти вся в крові, − знаходжу я собі заняття. І відразу ж кидаюся його виконувати, поки ця самовіддана особа не почала заперечувати.

«Кидаюся», звісно ж надто голосно сказано, мене все ще похитує трохи, але до ванної кімнати я добираюся без проблем. Все-таки, коли є справа, то й почуваєшся одразу легше.

Намочивши рушник, повертаюся в спальню і, присівши поряд з Жозелін, приймаюсь обережно відтирати їй обличчя. Дівчина дивиться на мене з незрозумілим виразом чи то подиву, чи недовіри.

− Цей Фалькар до тебе явно небайдужий, − вимовляю перше, що спадає на думку, відчуваючи себе трохи ніяково під цим пильним поглядом.

Правда, тут же жалкую, коли помічаю, як миттєво темніють від смутку її очі. А в емоціях з'являється стільки смиренної безнадійності, що мене аж до сліз пробирає.

− Вибач, я не хотіла тебе засмутити, − зітхаю, закінчуючи свою нехитру справу.

– Ви не засмутили мене… – одразу ж заперечує Жозелін, але помітивши мій скептичний погляд, теж зітхає. – Фалькар відчуває за мене відповідальність, оскільки ми іноді проводимо ночі разом, доки він не має повноцінної аманти, або пов'язаної. І не більше того.

− Що означає повноцінної? – ошелешено уточнюю я.

– Аманте потрібна не тільки, щоб гріти постіль та задовольняти бажання, – Жозелін сумно усміхається. – Я пустоцвіт, і від близькості зі мною чоловік отримує лише крихти тієї жіночої енергії, якої потребує.

– Тобто… почекай, ти для нього, значить, неповноцінна? − від злості й образи за цю красиву молоду жінку, мене мало не підкидає. І так відразу хочеться комусь по голові настукати. − То він тобі таке сказав?

− Ні, звичайно. Це не потрібно. Я для будь-якого куарда неповноцінна, сьєро. Не беріть близько до серця. Я вже давно змирилася, – знизує плечима Жозелін. А потім підіймає на мене благальний погляд. − Чи можу я вас про щось попросити? Якщо вам це здасться неприйнятним, або неприємним, я зрозумію і більше не стану.

− Що ти хочеш попросити? − обриваю я її на півслові. Якщо вже Жозелін про щось просить, то це точно щось дуже для неї важливе і потрібне.

– Можу я трохи… погладити ваш живіт? Відчути цю енергію… дитини. Хоч би так.

Від її безнадійної туги я вже сама мало не плачу. Що ж із нею трапилося? Як так вийшло, що не бувши ні з ким пов'язаною, вона стала такою… випаленою, зневіреною, ніби повністю втратила надію на материнство і на особисте щастя, зважаючи на всі ці куардівські нюанси?

− Добре, − киваю задумливо. − Але в мене є прохання у відповідь. Ти припиниш мені викати.

− Так не годиться, − відразу хмурить брови вірна помічниця мого чоловіка і моя незмінна вже компаньйонка.

− Хто сказав? – хмикаю я. − Нічого не знаю. Я щосили намагаюся підлаштуватися під ваші куардівські правила та традиції. Чи можна мені зробити хоча б одну поступку?

І корчимо скривджену моську, щоб дехто краще перейнявся. Вже хто-хто, а Жозелін точно знає, скільки сил я витрачаю на те, щоб адаптуватися в новому для себе світі.

− Думаю, можна, − здавшись, киває вона, смикаючи куточком губ у натяку на іронічну усмішку.

− От і чудово, − задоволено сплескую руками. − Зараз я віднесу у ванну рушник, приведу себе до ладу, а потім ляжу з тобою поряд і дозволю спілкуватися з моїм малюком, скільки захочеш.