Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Мама міцно й довго мене обіймає. Щоб заспокоїтись, я розповідаю їй, як ми з Алексом ходили у винний магазин та кінотеатр, як гуляли містом і навіть посварилися, але дуже швидко помирились. Про Таю і Світлану також кажу, хоча мама про них давно знає.

Нарешті до нас повертаються чоловіки. Обидва в хорошому настрої, Алекс навіть усміхається, а Василь Андрійович хоч і серйозний, але не злий.

— Ну і сюрприз ви мені влаштували, дітки, — хитає головою вітчим.

— А хто казав, що з дорослими дітьми буде легко? Це, Васю, тільки ти так вважаєш, — з усмішкою вимовляє мама. І гладить вітчима по плечу. Він пом'якшується від цього, киває якимось своїм думкам.

— Що ж, поживемо — побачимо, як воно буде, — тихо вимовляє вітчим. — Сподіваюся, більше жодних сюрпризів?

Ми з Алексом переглядаємось і починаємо реготати. Від полегшення, від сліпучої радості, від того, що нарешті розкрито всі секрети та вирішено всі нагальні проблеми.

Майже усі проблеми. Я пам'ятаю про Оленку і про її залежність. Але подумаю про це потім, не сьогодні.

Тому що зараз я відпочиваю у тісному сімейному колі серед найближчих та найрідніших людей. Тяжкість більше не тисне на серце, я відчуваю колосальне полегшення, розуміючи, що Василь Андрійович не перешкоджатиме нашому з Алексом союзу. І це найголовніше. А з дрібними сварками та непорозуміннями ми обов'язково впораємося.

— Я щось не зрозумів, це так чи ні? — питає вітчим.

А ми за Алексом і далі регочем, як ненормальні.