Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Хвилини спливають, а вітчим не повертається. Мама за ним йти не збирається, каже, що Василю Андрійовичу потрібен час, щоб прийняти цю несподівану з усіх боків новину.

Алекс відходить від нас, щоб поговорити телефоном з Кирилом. Напевно, з'явилася інформація про Макара. Або це просто черговий дзвінок, без особливого сенсу. Ох, мені ще треба розповісти мамі про свого колишнього хлопця. Ото вона здивується. Вони з вітчимом лише на два тижні поїхали, а моє життя майже в гостросюжетний бойовик перетворилося. Або в дивну мелодраму.

— І давно ви?.. — питає мама, піднявши ліву брову. Дивиться допитливо, трохи насторожено.

— Угу, — киваю. — Я вистежила Алекса, коли він тільки повернувся на батьківщину. Він тоді мене не впізнав. А потім зрозумів, що я — та сама зведена сестра в смішних окулярах, і вирішив триматися від мене подалі. Як бачиш, у нього нічого не вийшло.

Усміхаюся. Мама, помітивши це, розслабляється.

— А як же Макар? — цікавиться вона.

— Там складна історія. Давай про нього зараз не будемо, гаразд? — прошу я. Наразі правда не час обговорювати цього психопата.

Алекс повертається за стіл. Стискає мою руку, без слів показуючи, що нічого поганого не сталося. Я вже зчитую його емоції без жодних підказок.

— Може, тобі треба поговорити з батьком? — шепочу я запитливо.

— Можливо. Але не впевнений, що це гарна ідея. Батько надто шокований.

— Так, ви би здалеку почали розповідати, а то приголомшили нас цією інформацією. Вася розслабився після відпочинку, таких повідомлень він не очікував, — м'яко докоряє нам мама.

— Та ми якось не подумали… — знизую я плечима. Ні, ну правда, навіщо натяками та манівцями говорити про те, що ми з Алексом зустрічаємося? Василь Андрійович не дурна людина, він би одразу все зрозумів. Але мама дуже за нього переживає, це видно по її побілілих пальцях, що охопили ніжку келиха.

— Я скоро повернуся, — раптом вимовляє Алекс. І, не обернувшись навіть, прямує до будинку.

Мама важко зітхає. Тягнуся за вином, але пити не хочеться. Так, нюхаю вино, машинально верчу келих у руці, на колір рубіновий дивлюся. Губи сухі облизую і свердлю поглядом другий поверх будинку, там кабінет вітчима знаходиться. Боже, я сподіваюсь, що вони не посваряться!

— Все ж буде добре? — з надією звертаюся до мами.

— Звичайно, — невпевнено тягне вона.

Знову дивлюсь на будинок. Потім на телефон. Хочу зрозуміти, скільки хвилин уже минуло. Начебто небагато, рано панікувати.

— Схоже, Алекс серйозно налаштований, — озвучує свої думки мама.

— Мені теж так здається.

— Хто б міг подумати.

— Угу. Насправді Алекс виявився набагато кращим, ніж я про нього думала.

— Ох, люба, тільки не ідеалізуй його! — просить мама.

— Я знаю, знаю. Це раніше я всі його недоліки виправдовувала чи закривала на них очі. А зараз я просто люблю його. І більше не відвертаюсь, не вигороджую Алекса і не вважаю його найкращим хлопцем у світі, — натикаюся на недовірливий мамин погляд і здаюся. Змахую руками: — Гаразд, гаразд, брешу, я вважаю його найкращим хлопцем у світі.

Ну, а хіба можна інакше? Я закохана і, звичайно ж, зустрічаюся з найшикарнішим у світі хлопцем! Для мене він саме такий, з усіма своїми недоліками, грубістю, різкими судженнями, спірною мораллю та іншими мінусами.

— Щось довго вони, — бурмочу я.

— Потрібно почекати, — каже мама.

Не можу більше чекати! Іду в будинок, піднімаюся сходами, але дуже тихо, щоб моя присутність залишилася непоміченою. Мені треба зрозуміти, як вони розмовляють. Якщо на підвищених тонах, якщо сваряться, то я втручуся! А якщо Василь Андрійович та Алекс по-дружньому говорять, я одразу ж піду. Не заважатиму їм.

Двері в кабінет вітчима відчинені. І звідти долинають голоси. Я завмираю, напружую слух. Цікаво і страшно, аж холодок хребтом біжить!

— Я не збираюся її ображати, тату. Навмисно — ніколи. Але я можу зачепити її випадково, ненароком. По дурості чи ще якось. Міка – дівчина вразлива, я це знаю.

— Саме так, з нею не можна, як з іншими. Сашко, я хвилююся за вас обох. Справа навіть не в тому, що ви зведені брат та сестра. Гаразд, це я якось прийму… Пізніше… Але я турбуюся про Міку… і про тебе.

— Про мене?

— Звичайно, ти ж мій син.

— У мене… сильні почуття до Міки. І я зроблю все, щоб вона була щасливою.

— Які пафосні слова! — здається, це сказано із добродушною інтонацією. І трохи насмішкуватою.

Розвертаюсь і дуже повільно спускаюся на перший поверх, намагаюсь не видавати зайвих звуків. У грудях захоплено співає, обличчя немов горить усе, а ноги здаються невагомими. Я ніби лечу, стрибаю в невагомість!

— Вони не сваряться, — стримано повідомляю я мамі.

— Міко, сонечко, що ти там почула? — чомусь хвилюється мама.

— Вони розмовляють, як батько із сином. Відверто, душевно навіть, — і тут я розумію, що в мене очі мокрі від сліз. Ось чому мама так злякалася. — Між ними все добре. Я дуже рада.