Я обираю бути твоєю - Ольга Островська
… Маринку забирає її Вадим. А я, хоч убийте, не розумію, чому не пішла з ними. Ну не через сік же, чесне слово. Зі справжнім роздратуванням витріщаюся у свою склянку. Голова чомусь дуже важка, думки каламутні. Мені хочеться додому. От тільки щось не пускає.
– Привіт, красуне, – лунає над головою низький приємний голос. − Потанцюєш зі мною?
Навіть не підводячи голови, я знаю, що це він. Той самий. Моторошний. Що дивився.
Усередині кричить сиреною тривога. Не хочу... Не хочу я нікуди з цим сталкером йти... Але, варто мені повільно обернутися і поглянути в карі очі, як губи самі вимовляють.
– Так…
… Мої долоні на чоловічих плечах. Він обіймає. Ми рухаємось у ритмі танцю, наші тіла так близько. Він вродливий, усміхається, каже компліменти. І так дивиться. Як кіт на сметану. Або на необачну пташку. На здобич. Мене лякає його голодний погляд, його міцні руки... Але найбільше мене лякає те, що я не можу йому відмовити, не можу піти, відвернутися, уникнути дотиків, які з кожною хвилиною стають все відвертішими.
Не можу не відчувати збудження, що зароджується в моєму неслухняному тілі. Неправильне збудження.
Чи правильне?
Мені ніби хтось нашіптує, що нічого страшного в цьому немає. Мені ж самій хочеться.
− Ходімо зі мною, крихітко. Я не скривджу. Тобі буде добре, − шепоче він палко мені на вухо, повторяючи за голосом в голові. І цілує шию. Боже.
Це не правильно. Неправильно. Я не збиралася... Я ніколи так не робила. Мені страшно. Але я знову згідно киваю, дозволяючи йому тягнути мене до виходу.
…Таксі. Обійми того, з ким в мене точно скоро буде секс. Він не приховує своїх намірів. А мене роздирає зсередини... Залишки здорового глузду кричать і б'ються в істериці... От тільки ці крики стають все тихішими, їх замінює внутрішнє заціпеніння...
… Порожній будинок. Сходинки. Палкі поцілунки. Спальня. Чоловічий нетерплячий рик і велике сильне тіло, що придавило зверху. Невідворотність. Розум більше не волає. Щось у мені зламалося.
− Ну що ж ти, крихітко. Не бійся. Я не люблю завдавати болю. І тобі не буду. Давай, порадуємо один одного, − цілуючи мої оголені груди, сміється він. − Ти ж хочеш. Хо-о-очеш. От саме це й запам'ятай. Ти просто дозволила собі більше, ніж звичайно. Хіба я тебе змушую, маленька? Розслабся.
Може… Може вірити в це простіше. Він вродливий. Моє тіло відгукується. Так легко просто вирішити, що воно мені зрадило. Ніколи не уявляла, як це. А страх… щось не так… не так… а як, не знаю… Може краще забути це все? Щоб не збожеволіти…
Судомно схлипую, ховаючи обличчя в долонях… Це було… було зі мною. Але як зрозуміти, скільки в тому було моєї волі, а скільки чужої? Як зрозуміти? Я не хотіла, але пішла. І навіть отримувала задоволення. В якусь мить повірила його умовлянням, повірила, що все-таки хотіла? Як зрозуміти… розібратися?
− Солю, хіба я тебе образив? Хіба зробив боляче? − вривається в мою свідомість той самий вкрадливий голос, резонуючи з шепотом в голові. − Ти сама пішла зі мною.
− Заткнися, щеня! − обриває його Рок.
Рок… Його емоції прибивають мене своєю тяжкістю… люттю, такою чорною, жорстокою… Мені боляче.
– Адаміре Шаєра, я б попросив не втручатися у мої стосунки з майбутньою пов'язаною, – цей… Ескаєр каже це з такою впевненістю. Але наступні його слова нарешті приводять мене до тями, змушуючи стрепенутися: – Це вже моя жінка. І моя дитина.
Та ти що! Серйозно?