Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Ігор.

- Залишилося двісті кілометрів до пункту призначення, - крізь нічну тишу нагадує мені жіночий голос із навігатора.

На годиннику показує дев'ять вечора. Зі столиці я виїхав після обіду. За кермом вже близько п'яти годин. Хоч моя мала найкомфортніший автомобіль для мене, але сидіти стільки годин в одному положенні втомлює. Шия затекла, спину ломить, вивихнуте після травми плече також нагадує про себе.

Якби не наявність круїз-контролю, то й нога б вже відвалилася стільки часу тиснути на педаль газу.

Залишилося потерпіти ще години дві та десь опівночі я потраплю в номер.

Сім годин на сон та за роботу. Необхідно відвідати кілька зустрічей з приводу реклами нових магазинів, перевірити звіти про витрати, заїхати подивитися пару вільних ділянок під будівництво нового готельного комплексу, неподалік гірськолижного курорту.

Сподіваюся, мені вдасться вирватися на годину-дві вдень, щоб скотитися зі схилу. Хоча б найпростішого. Після травми минуло вже два роки, а я досі жодного разу не катався.

Спуск на сноуборді необкатаною трасою два роки тому закінчився для мене зламаними ребрами та вивихнутим плечем.

Велика швидкість, нова місцевість і як наслідок – не помітив засніжений камінь.

Добре, що був не один. Друзі одразу мене доправили до лікарні. Місяць провалявся у лікарні, та ще на чотири - заборонили будь-які фізичні навантаження. Про травму заборонив усім поширюватися. Не хотів зайвої уваги.

Щоб не збожеволіти на «лікарняному», реалізував власну справу – відкрив кілька спортивних магазинів «Snowспорт» із класним закордонним інвентарем для сноубордистів. Оскільки ця ніша в нашій країні не дуже зайнята, мені з командою вдалося вийти до лідерів вже за рік. А за півтора року заробили перший мільйон чистого прибутку.

З головою пішов у нову справу. У мене завжди так. Якщо щось мене захоплює, то поринаю в роботу на всі двісті відсотків, як одержимий. Так було зі сноубордом, так тепер і у торговельному бізнесі.

А нещодавно у батька трапився другий інсульт, пішли ускладнення. Керувати своєю будівельною компанією він більше не міг. І мені довелося терміново поєднувати розвиток власного бізнесу і вливатися в сімейний. Часу на спорт взагалі не лишилося.

Дню та ніч на роботі. Стомився. Ось прямий завтра хочеться послати всіх до дідька і поїхати покататися на дошці, а потім в клуб навідатися, посидіти з компанією, як у старі добрі часи.

Але для початку непогано було б просто поспати.

***

Прокидаюся від гучної мелодії дзвінка мобільного телефону. Не відкриваючи очей, блукаю рукою по подушці, намагаючись знайти джерело звуку, що дратує мій слух.

– Алло!

- Доброго дня, Ігорю Анатолійовичу! Дзвонить Степан Борисович, директор «НоваТек», з питань постачання газобетонних блоків на новий об'єкт, - тараторить у телефоні моя помічниця Софія.

Розплющую очі. На годиннику вже восьма ранку. Трясця! Я поспав години чотири. Вночі на трасі погода різко змінилася. Повалив густий сніг. Видимість погіршилася. Довелося скидати швидкість, щоби не потрапити в аварію.

- Я у відрядженні, Софіє. У курортному містечку. Мене не буде у столиці кілька днів. Всі питання за моєї відсутності вирішувати через Івана Петровича. Всі інше скидай мені на електронну пошту, я буду цілий день на зустрічах. Як звільнюсь, то перегляну і дам вказівки.

- Зрозуміла Вас, Ігорю Анатолійовичу.

- Усього доброго, Софіє. Тримай мене в курсі справ. - відключаюся.

Встаю з ліжка та роблю легку розминку. Тіло вимагає фізичного навантаження, щоб підбадьоритися, а голова вимагає кофеїну – щоб прокинутися.

Дзвоню до адміністратора готелю та замовляю в номер сніданок та каву.

Не встигаю насолодитися їжею, як лунає новий дзвінок.

- Так, Петре Семеновичу! Що там? Чи є що нове?


***

Стрибаю з підйомника. Вдихаю морозне гірське повітря. Кайф. Як же я сумував за цим.

Між робочими зустрічами утворилося кілька вільних годин, і я одразу поїхав на схил. Добре, що весь інвентар вожу з собою в багажнику.

Вирішив почати з простої ділянки, з розминки, так би мовити. Людей, як завжди у січні, не проштовхнуться. Лижники, сноубордисти та інші відпочиваючі різного віку.

Особливо багато на трасі молоді, які вважають, що одного разу проїхався і вже все вміє.

Завжди носяться схилом не дивлячись нікуди. Це - найнебезпечніші люди. Вони рано чи пізно самі вб'ються, або когось зіб'ють.

Ось, як, наприклад, та дівчинка в блакитному комбінезоні. Лижниця. Тіло зігнуте в дугу, ноги розставлені дуже широко, коліна забиті. Мчить як ненормальна.

– Стій! Стій, дурепа! – кричу їй. Встаю на сноуборд і слідом за нею.

Ось та сама небезпечна секунда. Перед нею впала маленька дівчинка, а ця лижниця не знає, що робити, і тому не зупиняється.

В останній момент вона повертає вправо і мчить з траси.

- Зупиняйся! Стій! – кричу їй.

Розумію, що мене вона не чує. Від шоку скоріш за все.