Не мій мільйонер - Ірина Романовська

- А скільки тобі років, Аню? – перебиває.

- Мені двадцять. Не така я вже й мала, – з викликом відповідаю я.

- Дякувати богу, повнолітня.

- Не зрозуміла?

- Знаєш, якось дивно себе відчував, коли зрозумів, що мені сподобалась молода дівчина. Занадто молода. Я гадав що збожеволів. Але коли тепер з’ясувалося, що ти не така вже й мала, можу видихнути та не почуватися збоченцем.

- Нахаба! - Поспішаю обійти Ігоря і сісти в машину. Але не встигаю зробити і кроку, як цей зухвалець обіймає мене за талію. Притискає до свого тіла. Я тремчу. 

Він нахиляє голову до мого вуха. Повільно робить вдих і шепоче:

- Ти ще не бачила, як поводяться справжні нахаби, мала, - обпалює мою шию своїм подихом і ледве торкаючись цілує в щоку, - Побачимося скоро. Я зателефоную.

– Що? – не тямлю нічого я від нових відчуттів. Ніхто ще так стрімко не вторгався до мого простору. Не встигаю щось додати, як Ігор відпускає мене. Ще й підморгує мені, перед тим як розвернутися та піти.

Стою і дивлюся йому слідом. Рука автоматично піднімається і торкається того місця, де Ігор залишив свій поцілунок. В мить стає жарко. Хочу роздягнутися.

Звук мотора проїжджачої повз мене машини, змушує прийти до тями й сісти-таки в машину до Насті. Що щойно сталося? Я не розумію. Дивлюсь на подругу. Вона все бачила і ніяк не допомогла мені. От же коза.

Спасибі хоч не завалює питаннями. Знає мене. Я сама розповім потім, як буду в змозі.

А поки що я ще не готова зараз обговорювати ні Протасова, ні його витівки.