Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Аня.

- А-а-а-а-а! - Кричу я, летячи з траси.

Глухий стукіт. Падаю стрімголов у сніг, перекочуюся і зупиняюся. Відчуваю, що лежу притиснена до чогось м'якого. У той самий момент відчуваю різкий біль у руці. Не розумію, що сталося. 

Розплющую очі. На мене дивиться робот. Що-о-о?

Заплющую очі. Голова гуде. Думки плутаються. Стоп.

Робот? Я збожеволіла? Який робот? Мабуть головою приклалася сильно, от і примарилося. В голові лунає лише гучний стукіт власного серця. Якщо це не робот, то хто на мене дивиться?

Повільний видих. Треба заспокоїтись та сфокусувати свій погляд. Розплющую очі. Дивлюся. Стовідсотково, це - людина. І, судячи з вольового підборіддя, це - чоловік. Він у дзеркальних окулярах-масці для сноуборду, тож очей не видно. Ось чому мені примарився робот.

У масці відображаються мої шоковані очі з темними зіницями, що бігають туди-сюди. Відриваю погляд від самої себе. Хочу детальніше розгледіти обличчя мого рятівника. Точніше ту частину лиця, яку бачу перед собою. Ніс звичайний, широкий, з великим закругленим кінчиком. Підборіддя неголене мабуть день чи два. І пухкі, чітко окреслені губи, куточки яких трохи піднесені.

- Гарні, - несвідомо промовляю вголос. 

Чоловік починає голосно сміятися.

- Мала, мені звісно приємно таке чути. Але простого «дякую» було б достатньо.

- Достатньо? Що? Хто ви такий? І чому ми опинилися разом у кучугурі? - різко сіпаюся, намагаючись відштовхнутися. Але ці жахливі чоботи з лижами не дають до пуття нічого зробити. Та й різкий пульсуючий біль у лікті, змушує мене назад впасти на незнайомця.

- Тихіше, тихіше, люба. Не поспішай. Я зараз обережно переверну тебе на бік, дістану та відстебну твої лижі, свій сноуборд. Без них нам буде значно простіше.

Але перед цим незнайомець знімає окуляри. Тепер я бачу його очі. Вони гарні, великі, із густими віями. Кольору моря. Він дивиться так пронизливо, що мені стає незручно. Я ніяковію. Неначе лежу перед ним не в товстому лижному костюмі в снігу, а в домашньому коротенькому халаті десь у ліжку. 

От дурна. Я навіть не знаю, як його звуть.

- Здається, пошкоджень я не бачу, мала, але в медпункт звернутися не завадить. Щось болить? – незнайомець уважно дивиться на мене і чекає на відповідь.

- Ні, нічого, - нахабно брешу, притискаючи до грудей травмовану руку. Лікоть все ще ниє.

Незнайомець подає мені руку. За звичкою хапаюся правою рукою і скрикую:

– Ай! Чорт, як боляче!

– А казала, що нічого не болить. Брехати не добре, мала, - посміхається він.

- Я не зобов'язана перед вами звітувати. - Злюся на незнайомця. - І взагалі, припиніть називати мене «Мала». Це не ввічливо!

- Після того, як я врятував тебе від зіткнення з деревом, могла б не читати мені моралі про ввічливість.

– згодом з посмішкою додає, трохи знизивши голос: - Мала, йти можеш?

Так і хочеться тріснути його чимось. Нахабний який. Але чоловік все ж таки має рацію. З його допомогою мені вдалося уникнути зіткнення з величезною сосною та не розбити собі голову.

- Спасибі, - ледве чутно вимовляю я, коли ми спускаємося з підйомника, біля підніжжя траси.

Незнайомець лише посміхається. Потім гукає якогось хлопця в помаранчевій робі, віддає йому мої лижі та свій сноуборд.

- Гей, це взагалі то не моє. Мені їх треба повернути туди де взяла!

- Не хвилюйся. Хлопець зараз їх віднесе куди треба. Скажеш, що від Протасова. – звертається мій рятівник до робітника лижного схилу,  потиснувши йому руку. Потім наближається до мене. 

- А з тобою ми поки що сходимо до лікаря. Перевіримо твою руку, - кладе свої долоні на мою талію та підштовхує мене у потрібному напрямку.

- Не чіпайте мене! Я вас не знаю і нікуди з вами не піду.

- Мене Ігор Протасов звуть. А тебе? - нахабно перебиває мене чоловік.

- Аня. Кхм. Анна Смірнова.

- От і познайомилися, Аню.Та припини вже «Викати», мені лише двадцять дев'ять, а не п'ятдесят п'ять. Пішли.

- Так, нікуди я з тобою не піду. І взагалі я тут не сама. – зауважую, що погляд Ігоря в цей момент став серйознішим, тому чомусь поспішно додаю у виправдання: – А з подругою.

- Ну якщо не сама, то, звичайно, хутчіш знайдемо ще й твою подругу, - якось недовірливо погоджувався зі мною Ігор. - Де ж вона?

Озираюся на всі боки в пошуках Насті. Скоріше б її знайти і втекти від цього нахаби. Мій погляд чіпляється за яскраво-рожевий костюм та блондинисте волосся. Он де вона. Стоїть за метрів п'ятдесят від мене і мило посміхається якомусь гарному хлопцеві-сноубордисту. Як завжди, миттєво забула про все на світі, коли поряд з'явився красень.

- А ось вона, - радісно вказую пальцем у напрямку подруги, - Дякую за допомогу, Ігорю. Далі я сама.

Заради бога, я вже сама. Рішуче йду до подруги. Настя помічає мене, коли між мною та ними залишається якихось пару метрів.