Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

– Не те щоб боюся… – тягну я, знову ошелешена його прямолінійністю, яка щоразу збиває мене з пантелику.

– Але побоюєшся, – з розумінням киває він. – Питання стосується твоєї сестри, я так гадаю? Про неї ти настільки хвилюєшся?

Мені залишається лише вражено кивнути.

− У порталів, а особливо стихійних, є одна цікава властивість, − Рок говорить задумливо, надто рівно. – Якщо їх випадково знаходять люди, то потім навіть не можуть згадати, що насправді бачили.

Я відчуваю, як підкошуються ноги, коли до мене доходить значення почутого. Васька не пам'ятає? Тобто… не знає, чи я жива, не знає, куди зникла? Думає, що я просто щезла посеред лісу... Але ж "пішла через дивну арку на своїх двох" і "невідомо куди поділася" − це зовсім різні речі!

– Їй не можна знати правду, – добиває Рок мене остаточно.

− Але ... але ... − я намагаюся збагнути, придумати, знайти допустимий варіант. − Але ж можна просто повідомити, що зі мною все гаразд. Що я жива, зрештою. Вона ж божеволіє від хвилювання.

– А якщо думатиме, що ти жива, але невідомо де знаходишся у вашому світі, божеволіти не буде?

Адамір повертає до мене голову, розглядаючи майже із науковим інтересом.

– Буде… але це ж не одне й те саме… – розгублено шепочу я. − Вона знатиме, що я жива.

– І сидітиме склавши руки? – запитально вигинає брову мій співрозмовник.

А я з відчуттям поразки заплющую очі. Не буде вона сидіти, склавши руки. Хто завгодно, але не Васька. Вона світ догори дном переверне, але не здасться і шукатиме мене.

− Вона в обох випадках не опустить руки, − вимовляю і раптово розумію, що цим можливо накликаю на сестру реальну загрозу. На що готові куарди, щоби зберегти свої таємниці? Згадуються всілякі страхи про свідків, які довго не живуть. – Що їй загрожує? Її…

Горло стискає болісний спазм. Мені стає так погано, що світ починає кренитися, а серце збоїть і щемить від страху у грудях. Васенька моя. Невгамовна, ладна йти танком напролом, Вася. Як же так… Що тепер буде?

Я навіть не розумію, що починаю осідати на землю. Але мене відразу перехоплюють сильні руки, струшуючи:

– Заспокойся! – різко командує Рок. − Ніхто їй нічого не зробить.

− Обіцяєте? – з відчайдушним благанням зазираю я в його чорні очі. Прошу, хапаючись за жилясті зап'ястя: – Будь ласка, Року. Благаю!

Він здивовано моргає, примружується задумливо.

− Обіцяю, що з твоєю сестрою нічого поганого не станеться. Я подумаю, як передати їй листа. А ти подумай, як написати його так, щоб вона тебе не шукала.

Це звучить майже нереальним. Але я мозок зламаю, аби знайти правильні слова для сестри. Аби лише вона була в безпеці. Ковтаючи панічні сльози, які не вдалося стримати, я, поспішно киваю, погоджуючись.

− Спасибі вам. Спасибі, – шепочу несамовито.

– Поки нема за що, – відмахується чоловік.

На цьому наша майже романтична прогулянка практично закінчується. Переживаючи про сестру, я більше не можу просто насолоджуватися чудовим виглядом, та й сонце вже сіло. Навколо згущуються сизі сутінки.

Коли стає надто темно, Рок ніби стискає щось долонями й між ними раптом виростає куля із чистого світла, яку куард підкидає вгору, щоб та плила перед нами, висвітлюючи шлях. І в крижаному мерехтінні такого незвичайного світильника веде мене назад до замку.

Зворотна дорога здається набагато довшою, і на той момент, як ми зачиняємо за собою ті самі двері, через які прийшли в сад, я почуваюся досить втомленою.

Дорогою помічаю, як адамір веде головою, явно прислухаючись до чогось. Зсуває суворо брови, граючи жовнами, разом перетворюючись на того жахливого суворого куарда, від якого в мене часом піджилки трясуться.

− Я зайду за пів години, − повідомляє Рок, довівши мене до самої кімнати. – Мені треба буде поїхати із замку і часу затримуватися не буде, тож будь готова.

І перш ніж я встигаю відповісти, йде геть, залишаючи мене розгублену біля дверей моїх покоїв.

Напевно, отримав повідомлення від своїх куардів. Може, Емарі спіймали?