Дамір - Iрина Давидова

— Даміре Тімуровичу, що Ви тут робите? — все-таки прийшовши до тями, змогла вимовити кілька слів, як і раніше тримаючи гостя на порозі та тримаючись на ногах, щоб не знепритомніти.

— Проходив повз, думаю, загляну до тебе, — трохи глузливо відповів він і рукою акуратно відсунув мене з проходу, — пропусти мене.

— Я Вас не запрошувала, — серйозно відрубала, пронизуючи злим поглядом.

— А навіщо мене запрошувати? У нас побачення.

— Тим більше, раз у Вас побачення, то Вам, явно, нічого робити у мене вдома.

— У тебе теж побачення, Ліє, зі мною. А це тобі, — він простягнув мені чорну троянду, і я машинально її прийняла, відчувши його дотик до своєї руки.

— Тільки одна? — вирішила підчепити його, й вільною рукою вказала в сторону кімнати, в якій знаходилися п'ять шикарних букетів, — мені он скільки шанувальник сьогодні подарував.

— Який молодець шанувальник, подбав про красиву дівчину, — відповів він, серйозно дивлячись мені в очі, від чого тілом пройшов дрож, і обличчя вкрилося рум'янцем від його компліменту.

— Дякую, — тихенько подякувала я, і вже хотіла випровадити гостя, як у передпокій увійшла подруга і несподівано втрутилася в розмову.

— Доброго дня, Даміре. А у нас якраз вечеря поспіла, давайте з нами? Ви любите пельмені?

— Руслано, — застережливо почала я.

— Обожнюю. Просто обожнюю пельмені, — задоволено відповів Дамір і, люб'язно усміхнувшись Руслані, додав: — Де у Вас можна руки помити?

— А ось, будь ласка, — вона відкрила двері й клацнула вимикач, а потім, повернувши голову, присвиснула від подиву, — очманіти... Ось це чоловік залицяється, так залицяється!

Я, якщо чесно, здивувалася захопленню Русі, а тому, подумки махнула рукою, розвернулася й пройшла в кухню, маючи намір поставити троянду у вазу з водою. Тепер я була впевнена, подруга почне сватати мене до Даміра, а це в мої плани точно не входило.

Вже через дві хвилини невелику кухню зайняв великий і дуже задоволений чоловік і, Руслана, яка метушилася позаду.

— Ви вже вибачте, Даміре, у Лії не буває таких гостей, як Ви, тому і немає капців вашого розміру, — продовжувала співати Руська, і мені терміново захотілося її стукнути.

— Добре, що у Лії не буває таких гостей. А з розміром у мене багато в чому проблеми, — якось двозначно натякнув він, дивлячись прямо на мене, а я лише зніяковіло опустила очі.

— Ми врахуємо і купимо для Вас капці, — дбайливо сказала подруга, через що я одразу підняла голову, уважно вдивляючись в її обличчя. Що вона робить? — Ви ж тепер будете у нас частим гостем?

— Руслано, може, ти ще Даміру Тімуровичу розкажеш, скільки у мене було чоловіків? — сердито випалила я й одразу ж прикусила язика, розуміючи, що ляпнула зайвого.

— Яких, на*рін, ще чоловіків? — сердито поцікавився Дамір, свердлячи мене поглядом.

— Це вона так пожартувала, Даміре, не слухайте її, — поспішила виправдатися замість мене Руся, а потім, пройшовши до плити, почала щось накладати в тарілки.

Я ледь не пихкала від поведінки подруги, але вирішила розібратися з нею пізніше, наодинці. А зараз ми втрьох сіли за стіл вечеряти, немов одна дружна сім'я. Я весь цей час мовчала, а подруга спілкувалася з Даміром на різні теми, ніби вони були знайомі все життя. Коли ж я піднялася з-за столу, щоб приготувати каву, почула її прохання до Даміра:

— Розумієте, вийшло так, що Лії ніхто раніше не дарував таких букетів...

— Що дуже дивно, — зауважив чоловік, відкладаючи свою вилку.

— Так! Так ось, їй навіть нікуди поставити квіти, адже потрібні великі вази.

— Один дзвінок і все буде, — наче нічого і не було, відповів він, дістаючи з кишені піджака свій телефон.

— Мені здається, Ви...

— Ліє, заспокойся! Ти ж не хочеш, щоб троянди лежали без води? — обурилася Руслана, і мені навіть на хвилину здалося, що я візьму-таки сковорідку й огрію подругу по голові.

Вона серйозно нічого не розуміє?

— Я взагалі-то спокійна. Але я не хочу потім бути зобов’язаною! — строго відрубала я, поставивши на стіл чашки з ароматною кавою.

Несподівано, буквально шкірою, я відчула на собі довгий, пронизливий погляд, який начебто мав мене налякати, а вийшло якраз навпаки: мені стало приємно від його уваги. І я, дійсно, нічого не розумію в цьому житті, якщо млію від погляду чоловіка, який жінок змінює, так само часто, як і сорочки, грубо кажучи — кожен день...

— На Шевченківську, будинок сім, привези п'ять великих кришталевих ваз, — він сказав кришталевих? Я ледь не вдавилася слиною від почутого, — квартира двадцять вісім. Так, прямо зараз!

Дамір скинув виклик і дуже уважним поглядом подивився мені в очі кілька виснажливих секунд, а потім, зітхнувши, сказав: