Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

Третій день. Спина майже не болить.

— Вадиме Сергійовичу? — стукаю в його кабінет.

— Заходьте, — чую відповідь і відчиняю двері.

День настав: сьогодні, або ніколи.

Цей виродок Костик знову пригрозив зранку, коли застукав мене поруч із відділенням поліції. Я хотіла заявити на те, що він нас переслідує. Так натомість він завів мене до відділення, де відразу почав вітатися з усіма поліціянтами. Я густо червоніла, намагаючись вигадати, навіщо я туди прийшла, і не знайшла нічого кращого, ніж оформити охоронну систему на квартиру. Здалася вона мені.

— Уже час, — підходжу до столу боса.

Він пронизливо дивиться на мене, викликаючи мурашки всім тілом.

Відводжу погляд і прямую до дивану.

Лягла, як зазвичай, трохи приспустивши спідницю. Сьогодні — або ніколи.

Шарудить пакет, б’ється скло ампули.

Дихання збивається. Важко дихати, коли він підходить до мене.

— Те, що вчора сталося, більше не повториться, — чую над собою голос боса.

Заплющую очі. Ні-ні. Нехай повториться ще раз. Внизу живота знову стає мокро і важко. Я хочу його. Страшенно хочу всередині себе.

— Ох, я теж сподіваюся, що той договір більше не застрягне в принтері, — видаю, розуміючи, що він зараз говорить про те, що сталося на цьому дивані.

Зимнєв гмикає. Зціплюю кулаки. Я маю його якось попросити про гроші, але якщо я їх попрошу в у положенні лежачи та ще й зі спущеними штанами — то виглядати це буде так собі.

Чоловік гмикає.

— Опустіть ще спідницю, — говорить він. — А то в тій частині вже живого місця не залишилося.

— Так, звісно, — кажу я.

Підчіплюю пальцями тканину спідниці й трусиків. Злегка прогинаються, стягуючи тканину нижче. Що на мене найшло, не знаю, але Зимнєв не міг не побачити того, що знаходиться ще нижче попи.

Поглянула на боса, зустрівшись із його потемнілим поглядом. Бачу, як його кадик сіпається, а очі знову уважно ковзають моїм тілом.

— Або ще нижче? — уточнюю я, повертаючи руки на спідницю.

Усе, не витримала. Замість нормального діалогу про гроші я хочу, щоб мій керівник зірвав із мене спідницю. Начхати, я завжди можу взяти кредит. Якщо його дали Насті, то мені тим паче дадуть.

Відчуваю його руку на попереку, яка повільно погладжує його. Знову червонію, а тіло вкривається сиротами. Так, ти ж поступишся? Поступися, мій босе. Будь ласка!

Лежу, смакую, що зараз почнеться найцікавіше, коли його пальці знову почали вимальовувати візерунки на моїй шкірі.

— Замріть, — каже Зимнєв.

Заплющую очі, відчуваючи, що ось зараз. Відчуваю укол трохи нижче, ніж зазвичай. Ліки введено. Ось і отримала укол розчарування разом із ліками.

І взагалі, як я поводжуся? Розвалилася на дивані, мало зі спідниці не вистрибую! І перед ким? Перед своїм босом. Ось зовсім совісті немає. Що мені робити?

Повз диван проходить Зимнєв, прямуючи на вихід. Встигла розгледіти, що й сьогодні горб розпирає штани.

Плескають двері. Тільки не в приймальню, як я подумала, а в душову, яка знаходиться в його кабінеті.

Я миттю підскакую, поправляю спідницю й зачіску. Стягую чоботи, щоб зайвий раз не шуміти. Прямую туди до нього. Докоряю собі з кожним кроком. І не тільки через те, що можу захворіти. Просто… Я сама не знаю, що просто й чому я це зараз роблю.

Чую шум води. Напевно, він руки миє або сам миється.

Штовхаю двері.

Зимнєв схилився над раковиною, ніяк не реагуючи на мою появу. Лише зелені очі промайнули у зображенні дзеркала.

— Вадиме Сергійовичу…

— Тобі краще полежати, — перебиває він.

— Знаю, — підходжу до нього. — Я хотіла з вами поговорити…

— І про що ж? — він розвертається до мене.

Ми так близько. Дивлюся в його зелені очі, погляд опускається нижче до щільно стиснутих губ, зазначаючи невеликий шрам над губою.

Нижче до величезних потужних грудей, і ще нижче, де навіть крізь чорні штани видно всю його напругу.

— Я, — підходжу ще ближче.

Опускаю руку на його ширінку. Який же він твердий. І величезний. Ось краще б просто гроші попросила. А так кредит доведеться брати. Веду рукою знизу вгору, а з губ боса зривається стогін. Я як заворожена. Не дивлюся йому в очі. Хочу зробити йому приємно.

Пальці затримуються на поясі його штанів. Смикаю його й пальцями пірнаю туди, під гумку боксерів. До гарячого, немов батарея в період опалення, члена.

Я сама не вірю, що кою, але воджу рукою по органу боса, а він не відштовхує мене, не заважає. Навіть навпаки, його член ніби тільки й чекав моєї руки. Рухаю спочатку повільно, а потім прискорюються, трохи стискаючи його.

Внизу живота важко, у трусиках і зовсім потоп. Мені хочеться відчути його всередині себе, прийняти на повну.