Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Ігор казав, що він лише мій. Я йому вірила. Так вірила. А насправді виявилося все зовсім по-іншому. Він чужий. Він не мій. Не мій хлопець. Не мій коханий. Не мій мільйонер.

Це тільки казковій Попелюшці дістається чарівний принц. У реальному житті такий принц лише розважається з простою дівчиною перед сласним весіллям. Робить із дівчини свою чергову коханку.

У голові веду бурхливу суперечку сама з собою. Можливо варто було дати шанс і вислухати тоді Ігоря? Дізнатися, що він хотів сказати у своє виправдання? Але який сенс? Навіщо? Щоб стало ще болючіше? Адже Протасов підтвердив, що на тих фотографіях насправді він. Тобто він дійсно зробив пропозицію іншій дівчині. Красивій дівчині Юлії. Вона йому доречніша, вона йому рівня. Донька заможних батьків. Нас і порівнювати неможливо з нею. Я донька звичайної вчительки математики зі школи та лікаря пульмонолога з міської поліклініки.

Проплакавши у ванній майже годину, я виходжу з твердим наміром забути про Ігоря, як про страшний сон. Але як тільки лягаю під ковдру, мій настрій знову змінюється. Рука так і тягнеться до мобільного телефону, який лежить біля ліжка. 

Я крадусь наче злодій. Мені треба ще раз відкрити ті самі фотографії, треба ще раз подивитися на щасливу пару. Ледве тримаюся. З останніх сил. 

- Слабачка ти, Аню! – мовлю сама собі, поки права рука тягне телефон до тіла. Обережний стукіт у двері заставляє повернути «вкрадену» річ на місце.

Мати обережно відчиняє двері та пошепки питає:

- Донечко, вже спиш? 

- Ще ні.

- Я тобі чай принесла, як і обіцяла, з малиною. Твій улюблений. – ставить білу чашку з ароматним напоєм на стіл. – Раптом забажаєш випити.

- Дякую, мам.

- Як ти, Анюто? - мама сідає на край ліжка, біля моїх ніг.

- Погано себе почуваю. Тому й приїхала раніше додому.

Брехати я не вмію, ховаю завжди очі від сорому. Але мама вдає, що не помічає цього.

- Зрозуміло. Тоді відпочивай. Завтра ввечері, коли я прийду з роботи... тоді може поговоримо? - Вона встає та збирається піти з кімнати. Вже біля самих дверей я наздоганяю її запитанням:

- Мамо, чому любов така сліпа?

- Дівчинко моя, хто тобі таке сказав?

- Ніхто. Просто... – як їй сказати? Ледве підбираю слова, - Чому, коли любиш, не помічаєш, що людина неідеальна? Чому не видно погані якості? А коли помічаєш, то болить отут? – показую на груди в ділянці серця.

- Мила моя, - мама повертається до мене, сідає поруч, міцно притискаючи до себе в обійми. – Перше кохання – на те воно і перше, що всередині нас зароджується щось нове, що хвилююче. Ми звикаємо до нових почуттів. Зосереджуємо увагу лише на них, не помічаючи нічого довкола. Ми ніби бачимо світ під іншим кутом. Ось як під сонячним світлом вперше побачити бетонну стіну. Під сонцем вона така яскрава, фактурна. Але варто тільки одній хмаринці з'явитися на небі та відразу ж стіна виявляється сірою, неживою та неідеальною. І нам здається, що стіна змінилася. Але насправді все те саме. Просто обставини змінилися. Але ще вийде сонечко та біль мине. Обов’язково. Пройде трохи часу і ти побачиш все з іншої сторони. 

- Напевно, ти маєш рацію.

Поклавши мамі свою голову на коліна, я продовжую її слухати. Голос мами діє краще за будь-яке заспокійливе.

- Але іноді трапляються і комічні ситуації. Ось як у мене з твоїм татом, наприклад. Я коли його в нашій поліклініці побачила, закохалася з першого погляду. Мені здавався він таким ідеальним у своєму білому халаті, такий високий. Очі карі. Не курить, займається спортом. Я не чула, як навкруги всі казали, що він бабій та непостійний. А як він у коханні мені зізнавався? Я аж за серце бралася. З віршами, уявляєш? Ідеальний просто для мене. А потім одного разу я почула, як він із пацієнткою розмовляє солодким голосом, ласкаві слова промовляє. Я тоді біля його кабінету сиділа, а двері були відчинені. Мій світ в одну мить став сірим. Думаю, оце я на Казанову потрапила, праві були подружки. Лише вчора в коханні зізнавався мені, а сьогодні вже любощі іншій розказує. Хотіла вбити там на місці, гада такого.

- Та невже? Це тато? Мій тато? - я навіть піднялася на ліктях, щоб подивитися в обличчя мами.

- А то! Уявляєш? Я готова була увірватися в кабінет та розгромити там усе.

– Вдалося? - Заворожено слухаю я. 

Мама ніколи мені такого про них з батьком не розповідала.

- Як би ж то. Не встигла я схопитися за ручку дверей, як твій тато виходить під ручку із цією пацієнткою. Я навіть дар мови втратила там, а потім почала гучно сміятися. Ото була б у мене слава на всю лікарню, якби я вчинила сварку на людях, бо пацієнткою, яку милуватися твій батько, виявилася бабуся років десь шістдесяти. - Ми з мамою одночасно пирскаємо від сміху. 

Балакаємо ще трохи, та потім вона, бажаючи мені доброї ночі,  йде до себе в кімнату. 

За цей час емоції в голові трохи вдерлися. Навіть знову приходжу до висновку що, все ж таки варто дати шанс на порозуміння з Ігорем. Можливо насправді там не все так зрозуміло, як здається на перший погляд. 

Не хочу вірити, що Протасов може бути таким майстерним брехуном.