Чоловік на годину, або Ненавиджу 8 Березня! - Ялинка Ясь

Ми цілувалися одними губами, не вміючи і не дозволяючи собі іншого. Це було чарівно. Поцілунок схвилював кров і витруїв геть всі думки з голови.

Хлопець наважився і почав мене гладити. Шию, плечі, обійняв за спину, розстебнувши спальник. Я відповідала тим самим, пригорнулася до грудей, поклавши на неї долоні.

Поцілунок став спекотнішим, а обійми тіснішими. Тремтячі руки гладили мою спину, притискаючи все ближче до себе. Наш подих зривався.

Потім губи хлопця перемістилися на щоки, підборіддя та шию. Я вчепилася в його футболку, не розуміючи, що за почуття змушують мене тремтіти і стримувати стогін.

Він теж стогнав, але якось рвано, мов поранена тварина. А в якусь мить геть збожеволів і поклав руку на груди! Я сіпнулася, але не від обурення. Трохи від сорому, але більше від подиву. Що це за струм, що влучив у самісіньке серце?

Побачивши, що я не пручаюсь, хлопець дозволив собі ще більше. Сковзнув рукою униз по животі і торкнувся трусиків. Завмер, злякавшись! Явно не очікував, що я роздягнена! Я теж злякалася, накрила його руку своєю і він тут же відсмикнув її.

Та тут сталося зовсім нечуване: я почула, як біля багаття крикнула якась дівчинка:

-Русік, а заспівай ще раз ту пісню, про голубів!

Пролунав сміх і мій Руслан, десь там,  біля вогнища, відповів:

-Та я її вже рази чотири співав, скільки можна?

Мене паралізувало, як і того хлопця, що притискався до мене. Хто зазіхнув на моє усамітнення, здогадалася одразу.

-О, Боже мій, це ти? - видихнула і з усіх сил штовхнула в груди. Він схопив мене за зап'ястя, смикнув до себе і я вразилася, який він все-таки сильний:

-Так! Це я! А ти хотіла, щоб це він прийшов і лапав тебе? - і стільки злості пролунало в його юному голосі.

-Хотіла! - так само зло прошипіла я і вирвала руки, - йди звідси!

Він пішов, а я до самого ранку лежала не рухаючись, намагаючись заспокоїти серце, що калатало і пробачити себе.

З того дня я більше не ходила з Русланом на побачення. Весь час сиділа вдома і зубрила, зубрила, зубрила. Те, що сталося в наметі, викреслила з пам'яті насильно. А потім і справді забула, поїхавши вчитися до столиці. Стасіка більше не бачила. Ніколи.