Наложниця Темного Лорда - Анні Флейм

Прикусивши губу, аби не відгукнутись, я все ще намагаюся не вірити в те, що це дійсно Лар. Це не може бути він. Просто не може. 

— Ліє, — лагідно повторює він. — Я розумію, що ти розгублена. Не гай часу, виходь. Я все тобі поясню. Принаймні... Що зможу.

За лунанням голосу я розумію, що він обходить кімнату зі столами. Навпомацки мене шукає, чи що? Та й навіть якщо так, там же немає місць, щоб сховатись. Столи нічим не накриті, а стелажі стоять впритул до стін.

— Вогнику, — в голосі Лара чути легке роздратування. Знайома інтонація. Інколи я навмисне дратувала його, просто… Тому що хотілося. І він мстився мені тим, що після цього був владнішим та жорсткішим, ніж зазвичай. — Що довше ти від мене ховатимешся, — додає він, — тим менше часу буде у нас для розмови.

Цікаво, що буде, коли цей час сплине? Прийде Темний Лорд? Демони увірвуться до замку? Чи його терпець урветься, і він піде геть?

Та й чому він взагалі хоче зі мною говорити, коли за чотири роки не дав по собі жодної звістки?

— Ліє, я розумію, що ти можеш бути… — Лар робить невеличку паузу, ніби підбираючи слова, — розлюченою через те, що я ось так несподівано… Зник. Але повір, кохана, у мене були на то причини. 

Кохана. Від цього слова все моє нутро починає тріпотіти. Він називав мене так,, коли ми були наодинці напередодні його так званої загибелі.

— Я дуже здивувався, коли дізнався, що ти тут. І примчав так швидко, як зміг. Я хочу звільнити тебе, доки не пізно, але для цього маю дізнатися, як ти тут взагалі опинилась.

Голос коханого трохи тремтить, і моє серце поволі стискається від жалю. Найбільше за все мені зараз хочеться вийти зі своєї ненадійної схованки та впасти в обійми Лара, вдихнути його запах і нарешті повірити в те, що це дійсно він. Але я не наважуюсь. Надто страшно розчаруватись. Раптом це якийсь жорстокий жарт Темного Лорда, на кшталт того дивного, занадто реального сну в перший день мого перебування тут.

Так і заклякнувши на місці, я помічаю, як ближча до мене стулка потроху зміщується назовні. Неприємна несподіванка — виявляється, двері відчиняються в обидва боки. Можливо, це просто протяг. Хоча, звідки йому тут взятися? Але навіть якщо й так, то Лар може сприйняти це, як мою спробу визирнути. Але притримати двері я не можу — ручок немає. 

До того ж, мене вже відверто трусить від холоду та нервового напруження. Хай там як — наша зустріч неминуча. Тому, зібравшись з духом, я виходжу зі свого сховища, штовхаю стулку і відчиняю двері навстіж. Роблю кілька непевних кроків назустріч чоловіку в іншому кінці кімнати, перш ніж він різко розвертається та кидається мені назустріч.

Лар — о, Пресвітла, це дійсно він — підхоплює мене за мить до того, як забите коліно знову спалахує болем. Коханий на руках заносить мене назад, до кімнати з крюками, але зараз зовсім байдуже на моторошне оточення — мене огортає відчуття тепла та підтримки. В його обіймах я відчуваю себе у безпеці, і вже встигаю пожаліти про те, що так довго вагалася і тим самим відібрала в себе надто багато дорогоцінних хвилин радості.

— Мій вогнику, — гаряче шепоче мені на вухо Лар, — як я за тобою скучив… 

Його руки ковзають моїм тілом, та що більше оголених ділянок мого тіла зустрічають, тим повільніше стають рухи. Тільки тепер я усвідомлюю, в якому вигляді постала перед коханим, і що він може про це подумати.

— Яке в тебе… цікаве вбрання.

В його голосі чути відлуння незнайомої та незрозумілої інтонації. Це наче й задумливість, але є в ній щось таке, через що я не можу зрозуміти, як розцінювати його слова. Він відпускає мене і трохи відсторонюється, підтверджуючи мою тривожну здогадку.

— Схоже, ти за мною не надто скучила, — все ще задумливий, але вже помітно холодніший тон.

— Скучила, — гірко відповідаю я. На очі навертаються сльози, — настільки, що була готова піти в жриці Пресвітлої, але батьки… — хитаю головою. — Батьки вирішили віддати мене заміж силою. І через це я сама себе прокляла… і опинилась тут.

— Он як, — іронічно хмикає Лар. — Тікала від диму, та впала у вогонь.

Відчуваючи, як мене знову починає трусити, я просто роблю крок вперед та утикаюсь лобом у груди коханого. Він не відсторонюється. А за секунду знову пригортає мене до себе. Мої сльози промочують його сорочку, яка пахне димом та чимось їдким, від чого починає свербіти в носі.

— Бідолашний мій вогнику, — шепче він. — Пробач, що тобі довелося це перенести.

— Що було, те загуло, — я намагаюсь не схлипувати, — ти навіть не уявляєш, наскільки я рада, що ти живий.

Лар нічого не відповідає, лише міцніше обіймає мене.

— Але як так вийшло? 

Віднявши лоба від його грудей, я намагаюся роздивитися обличчя коханого. Чи то мені здається, чи то його очі ледь помітно сяють у темряві тьмяним сріблом.

— Батько сказав, що ти загинув, — продовжую допитуватись я, — йому розповів про це друг, якому не було сенсу брехати. Мої батьки були згодні на наш шлюб… Чому?..

— Ох, Ліє…

Лар зітхає, запускає пальці у моє волосся на потилиці. Знайомий жест. Зараз він проведе рукою вниз, неслухняні пасма сплутаються та зупинять рух його пальців, після чого коханий трохи потягне вниз і назад, аби змусити мене задерти голову, а потім…

— Довелося виставити все так, ніби я загинув, вогнику, — шепоче він, повільно ковзаючи губами по моїй шиї. — Щоб не наражати на небезпеку тебе та твоїх рідних.

І не встигаю я спитати, що то за небезпека, як Лар впивається в мої губи пристрасним поцілунком. В голові починає паморочитися, але мені вистачає сил перервати його.

— Але чому жодної звістки?..

— Так треба було, — просто відповідає коханий і знову пірнає під волосся біля моєї шиї, тепер вже м'яко покусуючи вухо.

Тепло в моїх грудях спалахує справжнім вогнищем — настільки гарячим, що я вже не відчуваю прохолоди амулету на своїй шкірі. Тіло стає важким, і якби не руки Лара, то я би вже просто осіла на підлогу.