Наложниця Темного Лорда - Анні Флейм

От же ж… Знає, чим переконати.

Підібгавши губи, я навмисно повільно перебираю пальцями ланцюжок у пошуках застібки. Але її немає, та й довжина ланцюжка достатня для того, щоб можна було надіти й так. Що я і роблю. Поправивши волосся, відчуваю, як пташка прослизає між грудей і, разом із ланцюжком, неприємно холодить шкіру. Відволікшись на це відчуття, я не одразу звертаю увагу на те, що тим часом робить Темний Лорд. Лише відчувши дотик до лівого коліна, переводжу на нього погляд і бачу, що чаклун щось на ньому малює.

Власною кров'ю.

Не виказуючи жодних ознак болю, він занурює палець правої руки в глибоку рану на своїй лівій долоні та виводить якісь символи на моїй нозі, повільно підіймаючись від коліна до середини стегна. І що довшим стає цей стовпчик рисочок та закарлючок, тим виразніше я відчуваю легке тремтіння, що охоплює моє тіло під цими написами. Воно потроху піднімається вище і стає боліснішим — м'язи самі напружуються та розслаблюються, і це вже майже схоже на судоми.

Те, що відбувається, мені зовсім не подобається. Та Темний Лорд діє настільки спокійно та впевнено, зажавши мене у цьому клятому кріслі, що я розумію: почну пручатися — мені ж гірше. Як там він казав? Ще встигне мене вбити?

Тим часом, схоже, чаклун вже впорався з лівою ногою. Трохи відсторонившись, він дивиться на неї кілька секунд, протягом яких нарешті припиняється судомне скорочення моїх м'язів.  А потім Темний Лорд звідкись дістає ніж з темним матовим лезом і бере його лівою рукою. Я мимоволі затамовую подих, коли він одним впевненим рухом ріже праву долоню, відкидає ніж та лівою рукою починає виводити символи тепер вже на правій нозі. Знову повільне просування від коліна до середини стегна, але тепер я не відчуваю нічого, окрім прохолодних дотиків. Але тепло, що жевріє в моїх грудях, переміщується і тепер знаходиться прямо під місцем, де розгорнув свої крила металевий птах. Воно ніби намагається зігріти підвіску, але та все ще залишається холодною.

Коли чаклун завершує свою справу і повільно підіймає на мене очі, він виглядає ще блідішим, ніж на початку. Його обличчя майже біле, а під очима залягають глибокі тіні.

— Навіщо це? — я вказую на написи. Засохла кров неприємно стягує шкіру, викликаючи непереборне бажання піти до купальні.

— Це захисні руни, — рівно промовляє Темний Лорд, знову опускаючи погляд на мої ноги. Проводить обома долонями над ними, і написи зникають, ніби їх ніколи й не було. — Вони не дозволять демонам взяти тебе під контроль. Принаймні, на деякий час.

— Демони й таке вміють?

— Вміють, — луною відповідає чаклун. Він повільно підіймається на ноги та поводить плечима. — Вони багато чого вміють. І за століття стали значно хитрішими та розумнішими. 

Цікава тема, але відповіді на попередні запитання для мене цікавіші.

— Ти обіцяв сказати, навіщо тобі дитина.

— Так, — Темний Лорд повільно повертається до свого крісла, сідає в нього та втомлено відкидає голову назад, спираючись о підголівник. — Дитина мені потрібна, щоб закрити шлях до світу демонів раз та назавжди. 

— Зрозуміліше не стало, — чесно зізнаюсь я, все ще подумки заперечуючи найочевидніший спосіб використання дитини, з огляду на те, що цей чаклун щойно робив з моїми ногами.

Замість відповіді, чоловік тихо зітхає, і цей звук дивно співпадає з шипінням, з яким згасає полум'я в каміні. З відчуттям, ніби я пірнаю в крижану воду, я вирішую поставити конкретніше запитання.

— Яким чином ти збираєшся… використовувати дитину?

Куточок рота чоловіка сіпається в натяку на криву посмішку, він підіймає голову та впирається в мене важким поглядом чорних очей.

— Вся магія, що здатна зупинити демонів, пов'язана з кров'ю.

Тепло в моїх грудях згасає остаточно. Все-таки, я не помилилася. Але мені все ще не хочеться вірити в те, що цей… чаклун здатен на жертвоприношення власної дитини. Але внутрішнє чуття підказує — здатен. Він вбиває людей настільки часто й легко, що здатен на все.

— В певний час і в певному місці Рієннар пролив власну кров. На її запах прийшли демони, так і був прокладений шлях до іншого виміру. Щоб закрити його, теж потрібна кров, — тихо продовжує він. — Жива. В ідеалі — самого Рієннара. Але це… — знову крива посмішка, — неможливо через певні та непереборні обставини.

Еге ж, смерть — дійсно можна назвати непереборними обставинами. Хоча сам Темний Лорд же якось може ставати живим на певний час, невже те саме не можна зробити з цим… Рієннаром?

Хоча, якби можна було, чаклун це вже зробив би, мабуть…

— Могла би згодитися моя кров, — перериває мої роздуми чоловік, — але більшість часу свого існування я — мертвий. А дістатися необхідного місця у відносно живому стані просто неможливо, не перебивши кілька сотень людей для живлення. Тому залишається тільки кров прямого нащадка, як достатньо споріднена і при цьому жива. Мій брат-близнюк дітей не мав і завести їх вже не зможе ніколи, тому…

Чаклун знизує плечима, підкреслюючи очевидність ухваленого ним рішення. 

— Тобто, ти готовий вбити власну дитину, аби… — я непевно поводжу рукою та саркастично додаю, — врятувати світ від демонів?

— Вбити? — схоже, Темний Лорд не очікував на таке запитання, бо в його голосі чути здивування. — Авжеж, ні. Мені потрібна кров нащадка, а не його життя.

Я підозріло вдивляюсь в обличчя чаклуна, намагаючись знайти хоча б якийсь натяк на те, що він бреше і насправді збирається вбити дитину. Але чоловік виглядає настільки здивованим, що я дозволяю собі повірити його словам. 

— Втім, я не виключаю того, що жерці Пресвітлої не стоятимуть осторонь і спробують щось йому зробити…

Від того, як Темний Лорд похмуро примружується, мені стає моторошно. Щирі людські емоції знову ховаються під холодною маскою жорстокого та безжалісного чаклуна.

— Але якщо мені пощастить не просто закрити шлях, а ще й повернутися після цього при силі та розумі, — додає він, — то я вб'ю кожного, хто ризикне навіть подумати про те, щоб нашкодити моїй дитині. І ніякий Договір мене не зупинить.