Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Місто поволі розширювалося на всі сторони. Циганську Слобідку вже називали вулицею, і там, де були сад «Тіволі» та лісні склади, виросли вже будинки й утворився ряд провулків. Як швидко біжить час! Будинок в Оленьки потемнішав, дах заіржавів, сарай похилився, і все подвір’я заросло бур’яном та жалкою кропивою. Сама Оленька постаріла, змарніла; влітку вона сидить на ганочку, і на душі в неї, як і раніш, і порожньо, і нудно, і одгонить полином, а взимку сидить вона біля вікна й дивиться на сніг. Чи повіє весною, чи донесе вітер передзвін соборних дзвонів, і раптом налинуть спогади про минуле, солодко стиснеться серце, і з очей поллються рясні сльози, але це тільки на хвилину, а далі знову пустка, і невідомо, нащо живеш. Чорна кішечка Бриська лащиться й м’яко муркоче, та не зворушують Оленьку ці кіщині пестощі. Чи цього ж їй треба! їй би такої любові, яка захопила б усю її істоту, всю душу, розум, дала б їй думки, напрямок у житті, зігріла б її старіючу кров. І вона струшує з пелени чорну Бриську і говорить їй з досадою:

— Іди, іди… Нічого тут!

І так день по дню, рік за роком, — і жодної радості, і немає ніякої думки. Що скаже Мавра-кухарка, те й добре.

Одного гарячого липневого дня, надвечір, коли по вулиці гнали міську череду і все подвір’я заповнилося хмарами куряви, раптом хтось постукав у хвіртку. Оленька пішла сама відчиняти і, як глянула, так і обімліла: за ворітьми стояв ветеринар Смирнін, уже сивий і в цивільному вбранні. Їй враз згадалося все, вона не втрималась, заплакала й поклала йому голову на груди, не сказавши жодного слова, і через сильне хвилювання не помітила, як обоє потім увійшли в будинок, як сіли чай пити.

— Голубчику мій! — бурмотіла вона, тремтячи від радості. — Володимире Платоновичу! Звідки бог приніс?

— Хочу тут зовсім оселитися, — розповідав він. — Подав у відставку і ось приїхав спробувати щастя на волі, пожити осілим життям. Та й сина пора вже віддавати до гімназії. Виріс. Я ж, знаєте, помирився з дружиною.

— А де ж вона? — спитала Оленька.

— Вона з сином у готелі, а я от ходжу й квартири шукаю.

— Господи, батечку, та візьміть у мене будинок! Чим не квартира? Ох, господи, та я з вас нічого й не візьму, — захвилювалась Оленька й знову заплакала. — Живіть тут, а для мене й флігеля досить. Радість яка, господи!

Другого дня вже фарбували на будинку дах та білили стіни, а Оленька, взявшись у боки, ходила по двору й. розпоряджалася. На обличчі в неї засвітилася колишня усмішка, і вся вона ожила, посвіжішала, наче прокинулася від довгого сну. Приїхала дружина ветеринара, худорлява, негарна дама з коротким волоссям і вередливим виразом, і з нею хлопчик Саша, маленький не по літах (йому йшов уже десятий рік), повний, з ясними голубими очима і з ямочками на щоках. І ледве хлопчик увійшов у двір, як побіг за кішкою, і зараз же залунав його веселий, радісний сміх.

— Тітонько, це ваша кішка? — спитав він в Оленьки. — Коли вона у вас ощениться, то, будь ласка, подаруйте нам одне котенятко. Мама дуже боїться мишей…

Оленька поговорила з ним, напоїла його чаєм, і серце в неї в грудях стало раптом теплим і солодко стислося, наче цей хлопчик був її. рідний син. І коли ввечері він, сидячи в їдальні, повторював уроки, вона дивилась на нього розчулено й жалісливо і шепотіла:

— Голубчику мій, красунчику… Дитятко моє, і вродився ж ти такий розумненький, такий біленький.

Островом називається, — прочитав він, — частина суходолу, з усіх боків оточена водою.

— Островом називається частина суходолу… — повторила вона, і це була її перша думка, яку вона висловила впевнено після стількох років мовчання й порожнечі в думках.

І вона вже мала свої погляди і за вечерею говорила з Сашиними батьками про те, як важко тепер дітям учитися в гімназії, але що все-таки класична освіта краще за реальну, бо з гімназії всюди відкрито шлях; хочеш — іди в лікарі, хочеш — в інженери.

Саша став ходити до гімназії. Його мати поїхала в Харків до сестри й не поверталася; батько його щодня їздив кудись оглядати гурти і, траплялось, не жив дома днів по три, і Оленьці здавалося, що Сашу зовсім занедбали, що він зайвий у домі, що він умирає з голоду; і вона перевела його до себе у флігель і влаштувала його там у маленькій кімнатці.

І ось уже минуло півроку, як Саша живе у неї в флігелі. Щоранку Оленька входить у його кімнатку: він міцно спить, поклавши руку під щоку, не дихає. Їй шкода будити його.

— Сашенько, — каже вона сумно, — вставай, голубчику! До гімназії пора.

Він устає, одягається, молиться богу, потім сідає чай пити; випиває три склянки чаю й з’їдає два великі бублики та половину французької булки з маслом. Він ще не зовсім прокинувся від сну і тому не в настрої.

— А ти, Сашенько, не твердо вивчив байку, — каже Оленька й дивиться на нього так, немов виряджає його в далеку дорогу. — Клопіт мені з тобою. Ти вже старайся, голубчику, вчися… Слухайся вчителів.

— Ах, облиште, будь ласка! — говорить Саша.

Потім він іде вулицею в гімназію, сам маленький, але у великому кашкеті, з ранцем на спині. За ним нечутно йде Оленька.

— Сашеиько-о! — окликає вона.

Він оглядається, а вона тиче йому в руку фіпіка або цукерку. Коли повертають в той провулок, де стоїть гімназія, йому стає соромно, що за ним іде висока, повна жінка, він оглядається й каже:

— Ви, тьотю, йдіть додому, а я тепер уже сам дійду.

Вона зупиняється