Остання ніч - Олександр Павлович Бердник

О, блискавице-сестро! Пронижи Кору на серці — мертву, кам’яну. Діткнися буйного, безсмертного вогню! Нехай він рветься у забутий край — У край натхнення, творчості і казки!

Затихає гроза. Знову зірки. Спокійно, тихо. Сум пливе у в’язниці.

ДЖОРДАНО.

Кричу я в безмір. Хто мене почує? Брати далеко. А ось тут — тюрма. Безмежна ніч. Як Прометея вік — Вселенські цикли каяття і муки…

Із сутінок в’язниці насувається тінь Скорботи. В’язень помічає її, насторожується.

ДЖОРДАНО.

Хто ти, примаро?

СКОРБОТА.

Я твоя скорбота!

ДЖОРДАНО.

Де ти була?

СКОРБОТА.

З тобою — все життя… Та тільки ти вогнистим оптимізмом Мене тримав, як кажуть, в чорнім тілі. А ось тепер я чуюся вільніше…

ДЖОРДАНО.

Чого тобі?

СКОРБОТА.

Приємної розмови… Адже ти тільки що бесідував із катом? Чому б тобі не вислухать від мене Гіркі слова у цю останню ніч?

ДЖОРДАНО (зітхає).

Кажи, я слухаю…

СКОРБОТА.

У очі правді глянь… Не треба фраз. То для безсилля — щит. Вмирати легше у чаду ілюзій. А нащо тобі, Джордано, забуття Перед кінцем? Суворо і відверто Поглянь на світ, на небо, на людей…

ДЖОРДАНО (похмуро).

Дивлюся я. Кажи, Скорбото, далі…

СКОРБОТА.

Ти для людей горів і пломенів. Ти відкривав їм космос неосяжний. Та на світанку завтра ти побачиш Лиш фанатичну і страшну юрму! Людей немає! То — лиш тінь людей! Є ідеал, та він — лише химера!.. Порожній всесвіт, у якому гра Іскринок світла в темряві безмірній. Життя — то примха простору, стихій… Не треба казки, бо вона болюча. Поклич сторожу… Інквізитор прийде… Він волю дасть. Він випустить тебе… Іди в пустелю. У ліси іди… Нащо тобі нікчемні, хижі люди? Милуйся сонцем, запахом трави, Забудь про світ, бо й він тебе забуде…

ДЖОРДАНО.

Ти — не скорбота! Ти нікчемний страх! Де взявся ти? В якім куточку серця? Невже гадаєш, що злякаюсь я І ради плоті смертної зречуся Величного і ясного безмір’я?

СКОРБОТА.

Безмір’я! Небо! Все пусті слова… Віки пливуть… Моря і океани Гарячих сліз і крові пролилося, І піраміди, цілі гори мук До неба пнуться і жадають помсти! Її нема!..

ДЖОРДАНО.

Бо вічність — не суддя! То — простір для польоту!

СКОРБОТА.

Як летіти? У порожнечу? У пустелю мрій? Ти мариш про планети і сонця, Ти ждеш братів із зоряного світу?! Та де вони? Тебе чека багаття, А зорі непорушні й мовчазні…

ДЖОРДАНО.

Вони сюди не йдуть — я йду до них! Моя стежина — крізь вогонь палючий! Скорбото, геть! Нема в моїй душі Вагання й сумніву! Прощай, прощай навіки!..

Тінь Скорботирозтає. Від стіни наближається постать Матері.