Остання ніч - Олександр Павлович Бердник

А де там паша? Де зелені трави? Де Божий затишок від злочину і страху?

ДЖОРДАНО.

Тепер збагнув Ти все сказав відверто. За це тобі я дякую…

ІНКВІЗИТОР.

Пробач! Минає ніч, і треба поспішати… Що скажеш ти?

ДЖОРДАНО.

Я вже сказав.

ІНКВІЗИТОР.

Зажди! Хвалю тебе за мужність і незламність, Але не розумію, не збагну! Що вибрав ти? Ганьбу і порожнечу! Бо знехтував і мудрість, і життя.

ДЖОРДАНО.

Ми — два світи! Ми — різні дві стихії! Вода й вогонь! Гадюка і орел! Ще на землі обоє, а проте — Вода тече униз, вогонь угору прагне, Не може він горіти вбік чи вниз…

ІНКВІЗИТОР.

Й вода угору може підійнятись, Нагрівшись від вогню…

ДЖОРДАНО.

А охоловши, Дощем спадає. Ні, дарма, дарма Шукати єдності між нами. Так орел З гадюкою ще може розмовляти Про те, про се… Але настане час, І суть своє бере — Орел у небо рветься. І по землі повзе гадюка!

ІНКВІЗИТОР.

Так! Немудрий ти!

ДЖОРДАНО.

Хай вічність нас розсудить!

ІНКВІЗИТОР (йде до дверей).

Що вічність? Тут — Сатурна володіння. Тут царство часу — темне і страшне! Цінуй роки, хапай блаженну мить!

ДЖОРДАНО.

Хапай за піну на верхів’ї хвилі, Чи втримає вона? О, вічний страх Перед безоднею — величною, німою, Яку всі люди смертю нарекли! Нема її! Чи чуєш ти? Не бачу! Сюди поглянь…(Показує у вікно) Вогнистий океан Хвилюється під подихом безмір’я І котить хвилі вічного життя! Сонця, сонця! А біля них — планети! Прегарні люди — ріднії брати. Я чую пісню і палкі вітання І невмирущий поклик з далини! Ото — моя вітчизна і дорога! Не буде їй ні впину, ні кінця… За мною підуть інші… Ваші мури Впадуть у прах, розвіються, мов дим! Ви хочете ягнят своїх тримати У вічних мурах?! То — даремна справа! Людини розум — птах, а не ягня! Настане час, він випростає крила, Вогнисті крила! В небо полетить! Прийди, прийди, благословенна сило — Ясної волі полум’яна мить!

ІНКВІЗИТОР.

Ти божевільний!

ДЖОРДАНО.

Може, й божевільний! Але для вас! А для моїх братів — Новонароджений у зоряне безмір’я, У світ свободи, вірності й кохання!..

ІНКВІЗИТОР (йде по сходах).

Прощай, Джордано! Я зробив, що міг…

ДЖОРДАНО.

Прощай! Між нами проляга навіки Багаття те, що вранці спалахне!..

Гримлять двері, тиша. Зірки щезають в імлі. Насуваються грозові хмари. Спалахують фіолетові блискавиці, страшні перуни потрясають в’язницю. Джордано простягає заковані руки до вікна, кричить захоплено, в екстазі.

ДЖОРДАНО.

О, брате-громе, землю сколихни! Зі сну покори розбуди людей! Свобода — поруч! Чом закриті двері До зореносної безмежної світлиці?!