Носороги - Ежен Іонеско
Беранже. Я сказав: можливо…
Жан (ведучи далі).… бо відтоді, як звірі видохли від чуми, в нашому місті вже немає зоопарку… І вже дуже давно…
Беранже (так само байдуже). Тоді, може, з цирку прийшов?
Жан. Про який ще ви цирк говорите?
Беранже. Не знаю… може, якийсь мандрівний.
Жан. Ви добре знаєте, що мерія заборонила всіляким волоцюгам заходити на територію комуни… Ми ще малі були, а вони вже не їздили.
Беранже (намагаючись не позіхнути, проте марно). То, може, він відтоді ховався десь поблизу в лісовому болоті?
Жан (здіймаючи руки до неба). Болото! Болото! Бідолаха, горілчані випарки таки стуманили вас.
Беранже (простосердо). Воно так… І досі відригуються…
Жан. Таж у вас мозок від них закрутився. Де ви бачили те болото поблизу? На нашу провінцію всі кажуть «мала Кастілія», така вона суха!
Беранже (роздратовано й досить утомлено). Що я знаю? Може, він ховався під каменем?.. А може, звив собі гніздо на сухій гілляці?
Жан. Якщо маєте себе за дотепника, то знайте, що помиляєтесь! Та ви зануда із… Із своїми парадоксами! Та з вами й говорити серйозно не можна!
Беранже. Сьогодні, лише сьогодні… Через те… бо я… (Непевним рухом показує на голову).
Жан. Сьогодні, як і завжди!
Беранже. Ні, не так, як завжди.
Жан. Та ваші дотепи анічого не варті!
Беранже. Я аж ніяк не претендую…
Жан (уриваючи його). Я не люблю, коли мене дурять!
Беранже (приклавши руку до серця). Любий мій Жане, я такого б собі ніколи не дозволив…
Жан (уриваючи його). Любий мій Беранже, ви собі вже дозволили…
Беранже. Ні, аж ніяк, я собі такого не дозволяв.
Жан. Та ви й зараз собі дозволяєте!
Беранже. Як ви можете думати…
Жан (уриваючи його). Я думаю те, що є.
Беранже. Запевняю вас…
Жан (уриваючи його). Що ви голову мені морочите?
Беранже. Який же ви упертюх!
Жан. Та я ще, по-вашому, й віслюк. Самі бачите, ви ображаєте мене.
Беранже. І на думку такого не спадало!
Жан. Якби ж у вас були думки!
Беранже. Ще одна причина, що я й не думав про це.
Жан. Та є думки, що приходять і до тих, які їх не мають.
Беранже. Це неможливо.
Жан. Чому це неможливо?
Беранже. Бо неможливо.
Жан. З’ясуйте мені, чому неможливо, бо ви ж усе беретеся пояснювати…
Беранже. Ніколи на таке й не зазіхав.
Жан. Тоді навіщо вдавати з себе казна-кого? Іще раз питаю, чому ображаєте мене?
Беранже. Я не ображаю. Навпаки. Ви знаєте, як я шаную вас.
Жан. Якщо шануєте, то навіщо суперечите, кажучи, що нема небезпеки, коли носоріг бігає самісіньким центром міста, та ще й у неділю вранці, коли на вулицях повно дітей… І дорослих теж…
Беранже. А чимало і в церкві. Вони ж нічим не ризикують…
Жан (уриваючи його). Зачекайте… та ще й базарний день.
Беранже. Ніколи я не казав, що нема небезпеки, коли носоріг бігає по місту. Я просто сказав, що не думав про таку небезпеку. Таке питання переді мною не поставало.
Жан. Та ви ніколи ні про що не думали!
Беранже. Гаразд, я згоден. Носоріг на волі — це зле.
Жан. Цього не повинно бути.
Беранже. Зрозуміло. Цього не повинно бути. Це навіть просто безглуздя. Гаразд. Та це не причина, щоб сваритися зі мною через ту звірину. Чого вам сікатись до мене через якогось товстошкурого, що припадком пробіг перед нами? Тупе чотириноге, що не варте й однісінького слова! Та ще й люте… І вже зникло воно, більш не існує. Не варто перейматися тим, чого нема. Говорімо про інше, любий мій Жане, говорімо про інше, тем для бесіди не бракує… (Позіхає, бере чарку). Будьмо!
В цю мить справа знову виходять Логік та Літній Добродій і, не припиняючи розмови, йдуть і сідають за столик на терасі кав’ярні, досить далеко від Беранже та Жана, праворуч і позаду від них.
Жан. Не чіпайте чарки. Не пийте.
Жан робить добрячий ковток ганусівки й наполовину спорожнілу чарку ставить на стіл. Беранже й далі тримає свою чарку в руці, не ставлячи її і тим більше не зважуючись випити.
Беранже. Що я, господарю залишу? (Робить рух, ніби хоче випити).
Жан. Кажу вам, не чіпайте.
Беранже. Гаразд. (Хоче поставити чарку на стіл).
У цю мить майдан справа наліво перетинає Дезі, молода білява друкарка.
(Помітивши Дезі, Беранже швидко підводиться, незграбно зачепивши чарку, та падає й виливається на Жанові штани).Ох! Дезі.
Жан. Обережніше! Ну й незграба.
Беранже. Це Дезі… пробачте… (Ховається, щоб його не побачила Дезі). Я не хочу, щоб вона бачила мене… в такому стані.
Жан. Ні, я не пробачу, такого нізащо не дарують! (Дивиться вслід Дезі, що зникає). Ви що, дівчини злякались?
Беранже. Тихо, помовчіть.
Жан. Таж вона зовсім не страшна!
Беранже (повертаючись до Жана, як тільки зникла Дезі). Ще раз перепрошую за те…
Жан. Ось що значить пити, підскакуєте й самі не знаєте чого, вже й сили ніякої нема, ви пригнічені, виснажені… Ви самі собі, любий друже, риєте могилу. Ви йдете до загину.
Беранже. Я не так уже й люблю горілку. Звісно, якби не пив, то цього б не було. Мене ніби страх хапає, і я п’ю, щоб не відчувати його.
Жан. Чого ви боїтесь?
Беранже. До ладу й не знаю. Навіть сказати не можу. Почуваю себе таким безпритульним у житті, серед людей, і тоді тягнуся до чарки. Це мене заспокоює, зникає напруження, я забуваюсь.
Жан. Забуття шукаєте!
Беранже. Я втомлений, уже здавна я втомлений. Моє власне тіло стало мені тягарем…
Жан. Та це алкогольна неврастенія, меланхолія пияка…
Беранже (ведучи далі). Щомиті відчуваю своє тіло, ніби воно із свинцю або немов на плечах несу ще когось. Я сам до себе не звик. Не знаю, чи я це я. А коли трохи вип’ю, тягар зникає, я впізнаю себе, стаю собою.
Жан. Що за химери! Беранже, подивіться на мене. Я ж важчий од вас. А проте почуваю себе легким, надзвичайно легким! (Ворушить руками, ніби хоче полетіти).
Літній Добродій і Логік, які знову на сцені, розмовляючи, йдуть собі прямо.
Саме в цю мить вони проходять повз Жана й Беранже. Одна Жанова рука занадто сильно штовхає Літнього Добродія, той падає Логікові на руки.
Логік (проводячи розмову далі). Прикладом силогізму… (Його штовхають). Ой!
Літній Добродій (до Жана). Обережніше. (До Логіка). Перепрошую.
Логік
