Носороги - Ежен Іонеско
Беранже. Мене таки трохи сушить!
Жан. Щонеділі одне й те саме, а за будень і казати нема що.
Беранже. Та ні! На тижні не так уже й часто, я ж у конторі…
Жан. А де ваша краватка? За гульнею вже й загубили!
Беранже (мацаючи рукою груди). Диви, справді нема, сміх та й годі, куди ж вона поділась?
Жан (витягаючи краватку з кишені піджака). Нате ось цю пов’яжіть.
Беранже. Ох! Дякую, ви дуже люб’язні. (Чіпляє краватку собі на шию).
Жан (поки Беранже абияк зав’язує краватку). Але ж ви геть розчохрані!
Беранже рукою пригладжує волосся.
Візьміть ось гребінця! (Витягає гребінця з іншої кишені піджака).
Беранже (беручи гребінця). Дякую.(Недбало зачісується).
Жан. Ви неголені! Подивіться, на кого ви схожі. (З внутрішньої кишені піджака витягає люстерко,дає Беранже, той дивиться, витягаючи й обдивляючись також язика).
Беранже. Мені язик обклало.
Жан (забираючи люстерко й кладучи до кишені). Воно й не диво!.. (Забирає також простягнутого Беранже гребінця й кладе до кишені). Друже мій, так і до цирозу недалеко.
Беранже (занепокоєний). Невже справді?..
Жан (до Беранже, який хоче повернути йому краватку). Залишіть собі, я носив про запас.
Беранже (в захваті). Які ви завбачливі.
Жан (і далі придивляючись до Беранже). Прикро, але ваш одяг обшарпаний, сорочка брудна, аж гидко, черевики…
Беранже намагається сховати свої ноги під стіл.
Ваші черевики не чищені… Ото вже занехаяність!.. Ваші плечі…
Беранже. Що там ще з моїми плечима?
Жан. Поверніться. Ну поверніться. Ви обшурували стіну…
Беранже мляво простягає руку до Жана.
Ні, щітки в мене нема. Від неї кишені відстовбурчуються.
Так само мляво Беранже ляпає по плечах, аби вибити крейду; Жан відвертає голову.
Ой! Ось і ось. Де ви набралися її?
Беранже. Не пригадую.
Жан. Жаль, жаль! Мені соромно мати такого друга.
Беранже. Ви надто суворі…
Жан.А з вами по-людськи й не можна!
Беранже. Послухайте, Жане. Я не маю ніяких розривок, нуджусь у цьому місті, я не створений для… тієї щоденної роботи в конторі, — цілих вісім годин, а влітку лише тритижнева відпустка! А в суботу надвечір утома найбільша, і тоді, розумієте, щоб забутися…
Жан. Любий мій, працюють усі, і я теж, теж, як усі люди, щодня висиджую по вісім годин у конторі, я теж маю лише двадцять один день відпустки на рік, та однак, однак подивіться на мене. Хай йому біс, та треба тільки захотіти!
Беранже. Ох! Такої волі, як у вас, більше ні в кого нема. А я ж нічого не роблю. Так, для життя я нічого не роблю.
Жан. Але ж усі повинні робити. Чи у вас якась вища натура?
Беранже. Я такого не думаю…
Жан (уриваючи). Я ціную вас, та водночас, коли відкинути дурну соромливість, я вартий більше, ніж ви. Вища людина — це та, що виконує свій обов’язок.
Беранже. Який обов’язок?
Жан. Свій обов’язок, скажімо, службовий…
Беранже. Ага! Звичайно, службовий обов’язок…
Жан. Де ви пиячили цієї ночі? Якщо пам’ятаєте, звісно!
Беранже. В Августа, ми відзначали ювілей нашого друга Августа…
Жан. Нашого друга Августа? А мене й не запросили на ювілей нашого Августа…
У цей час звіддаля долинає, проте швидко наближається шалений тупіт і сапання звірини, протяжне ревіння.
Беранже. Я не міг відмовитись. Це було б нечемно…
Жан. А я хіба пішов?
Беранже. Воно й справді, але ж вас не запросили!..
Подавальниця (вийшовши з кав’ярні). Добридень, панове. Що п’ємо?
Звуки стають дуже гучними.
Жан (до Беранже, майже кричить, щоб його можна було чути за отим гармидером, якого він ще не усвідомлює). Еге ж, ніхто й не запрошував. Не пошанували. Хай там як, але запевняю, що якби й запросили, я б туди не пішов, бо…
Шум уже нестерпний.
Що там коїться?
Чути, як дуже близько вчвал біжить важка й могутня тварина, чути, як із свистом виривається повітря.
Та що це?
Подавальниця. Та що це?
Беранже, апатичний і далі, здається, нічого й не чує і спокійно щось говорить Жанові про запросини; його губи ворушаться, а що він каже, не чути.
Жан підскакує, його стілець падає; дивлячись на лаштунки ліворуч, Жан показує пальцем, а розм’яклий Беранже все сидить.
Жан. Ох! Носоріг!
Звуки, створювані твариною, так само швидко й дальшають, так що вже можна розрізнити наступні слова; вся ця сцена має гратися дуже швидко, з повторами: «Ох! Носоріг!»
Подавальниця. Ох! Носоріг!
Бакалійниця (вистромивши голову з дверей крамниці). Ох! Носоріг! (До свого чоловіка, що в приміщенні). Мерщій сюди, подивись, носоріг!
Усі дивляться вслід тварині ліворуч.
Жан. Біжить куди очі спали, мало вітрин не зачіпає!
Бакалійник (у крамниці). Де він?
Подавальниця (хапаючись руками за сідниці). Ох!
Бакалійниця (до чоловіка, який усе ще в магазині). Іди подивись!
І саме тепер бакалійник показує голову.
Бакалійник (висунувши голову). Ох! Носоріг!
Логік (що швидко вийшов на сцену зліворуч). Носоріг, щодуху мчить тротуаром куди очі спали!
Всі ці репліки, починаючи від «Ох! Носоріг», що сказав Жан, майже одночасні. Чути, як верещить «А!» якась жінка. Вона й з’являється, вибігає аж на середину сцени; це Господиня з кошиком у руці; як тільки добігла, кошик випадає, харчі розсипаються по сцені, розбивається пляшка, але кота в другій руці вона не випускає.
Господиня. А! Ой!
Зліворуч, услід за Господинею, з’являється елегантний Літній Добродій,метнувся до бакалійної крамниці, штовхає господарів і заходить; а Логік іде вглиб і спирається на стіну ліворуч від дверей до крамниці. Жан і Подавальниця,які стоять, Беранже,який сидить, незворушний і далі, утворюють другу групу. Водночас чути, як зліворуч долинають зойки «ох!» та «ах!», чути тупіт людей, що втікають. По сцені літає курява, знята твариною.
Власник(вистромивши голову з вікна над кав’ярнею). Що сталося?
Літній Добродій (ховаючись за Бакалійниками). Перепрошую!
В елегантного Літнього Добродія білі гетри, м’який капелюх, ціпок з руків’ям із слонової кістки; Логік сперся на стіну, в нього невеличкі сиві вуса, окуляри, на голові плаский брилик.
Бакалійниця (яку штовхнули, а вона пхнула й свого чоловіка, — до Літнього Добродія). Та глядіть ви зі своєю палицею!
Бакалійник. Це вам не жарти, обережніше!
За Бакалійниками видніє голова Літнього Добродія.
Подавальниця (до Власника). Носоріг!
Власник (з вікна до Подавальниці). Та вам приверзлося! (Побачивши носорога). Ого! Отакої!
Господиня. Ах!
Зойки «ах» та «ох» за лаштунками, ніби гучний супровід до її власного «ах»; Господиня, в котрої випав кошик і
