Аероплани - Карлос Горостіса

(Крісто нервується, він кидає гру, починає ходити по кімнаті. Пако здивовано дивиться на нього.)

Пако. Що сталося? Ти більше не гратимеш?

Крісто (думає про інше). Іноді я думаю… як добре нам було вчотирьох. У клубі, в кінотеатрі… де завгодно. Шкода, що…

Пако. Бачиш? Ти знову за своє!

(Крісто не чує його. Він зупиняється перед фотографією Ньяти. Дивиться на неї.)

Крісто. Я не маю жодної художньої фотографії Хулії, такої, як оця. Ньята тут така гарна. Всі знімки Хулії, що я маю, маленькі, моментальні. Але в мене є одне фото, де вони вдвох. Коли були ще дівчатками, в домі Ньяти. (По паузі показує на фотографію.) Ти сумуєш за нею, еге ж?

Пако (по паузі, щиросердно). Сумую.

Крісто. Я дуже сумую за Хулією.

Пако. Так. Я знаю. Ну, то ти гратимеш чи не гратимеш?

Крісто (несподівано). Я негідник, Галісійцю!

Пако. Що? Що ти сказав?

Крісто. Я негідник!

Пако. Так, я вже чув. Але чого це ти раптом зараз таке кажеш? Що з тобою?

Крісто. Знаєш, що? (Патетично.) Я теж зрадив Хулію.

Пако (приємно вражений). Ти теж? Не може бути!

Крісто (ледь не плаче). Так, я теж! Я негідник! (Він у розпачі.)

Пако (потішений, підводиться й підходить до Крісто). Стривай, стривай, не треба так побиватися. Ну ж бо, розповідай. І хто ж вона? Я її знав?

Крісто. Ні. Вона теж працювала на поштамті. Я ніколи не хотів, щоб це сталося. Але ми цілими днями були разом. От нечистий і поплутав.

Пако. Звісно. Це дуже важко. Коли цілими днями разом. Тим паче, якщо втрутиться нечистий…

Крісто. Присягаюсь, я цього не хотів. Хулія не заслуговувала на таке. Ні. Все сталося якось зненацька, я навіть не усвідомив… Хтозна. Сталося, бо мало статися.

Пако. Ти ба! І сталося просто в конторі, де ви…

Крісто. Ні! Ти хіба збожеволів?! Як би ми зробили це в конторі?!

Пако. Так я й знав! Це було б дуже незручно! І куди ж ви пішли?

Крісто (йому соромно). До готелю.

Пако. Ага… Отже це сталося не зовсім зненацька. Замір таки був.

Крісто. Не знаю. Не пам’ятаю. Знаю тільки, що я повівся як негідник.

Пако. Ну, годі, Крісто. Щораз, говорячи це, ти ображаєш і мене. І зрештою, в цьому немає нічого страшного. Ти завжди був вірним Хулії. Та подружка з поштамту була просто подружкою. (З цікавістю дивиться на нього.) І довго це тривало?

Крісто. Ні, ти збожеволів! Лише того дня.

Пако (не може повірити). Лише того дня?! Ти хочеш сказати, що ви пішли до готелю тільки один раз?

Крісто. Так.

Пако. Але що сталося? Вам не сподобалося?

Крісто (розпачливо). Ти що, не розумієш? Я не міг і далі поводитись отак із Хулією. Я почувався… я почувався бозна-ким.

Пако (розчаровано дивиться на нього). А ти виявився ще більш вірним, ніж я гадав.

Крісто. Я ніколи не забуду той вечір. Коли я повернувся додому, Хулія зустріла мене ще краще, ніж зазвичай. Я відчував себе такою паскудою… що ледь не розповів їй усе.

Пако. Але ж ти не розповів?!

Крісто. Ні. Як я міг розповісти?!

Пако. Отже ти не був таким вірним.

Крісто. «Привіт, мій уйа», — мовила вона того дня, щойно я зайшов. Я ніколи цього не забуду. Краще б вона так не казала.

Пако. Мій хто?

Крісто (ухильно). Мій уйа.

Пако. Уйа? Що це таке? Якесь лайливе слово?

Крісто. Ні. Навпаки. Уйа — це назва птахів, які завжди живуть у парі — жоден із двох не може жити без іншого, уявляєш? Ні самець, ні самиця. Тому ми жартома називали так одне одного. І саме того вечора…

Пако. Вибач… Але ці птахи якісь дурні. Чому це вони не можуть жити поодинці?

Крісто. Бо в одного клюв хоч і короткий, зате досить міцний, щоб зробити в стовбурі отвір, а в другого клюв слабкий, але довгий, тож його можна просунути в отвір і видобути звідти їжу. Вони доповнюють одне одного, зрозумів? І одне без одного…

Пако. І що з тими птахами сталося? Бо я ніколи про них не чув.

Крісто. Вони вимерли. Як вид. Їх немає.

Пако. Виходить, вони таки були дурні. А ось ти продовжуєш жити. Отже ти не такий дурний.

Крісто (протестує). Чому ти все береш на глум? Знаєш, як я почувався того дня? А зараз тим паче! Бо ніколи не потребував її так, як зараз! Ніколи… (Замовкає, зрозумівши, що бовкнув зайве.)

Пако. Чому ти ніколи не потребував її так, як зараз? Що з тобою?

Крісто. Нічого. Мабуть, це через вальс, який ми завжди танцювали разом і який ти поставив саме сьогодні… Не знаю. (Він збентежений.)

Пако (дивиться на нього). Слухай, Крісто. З тобою щось негаразд. Ти якийсь дивний.

Крісто (нервує). Не зви мене Крісто! І я вже тобі сказав, що коли я в такому стані, то це через вальс! І між іншим ти міг би купити касету, замість ставити цю допотопну платівку, яка… (Дивиться на платівку й завважує телефонну слухавку, що лежить поруч із нею. Бере її й показує Пако.) Що це таке?

Пако (удає, ніби не зрозумів, вихоплює в Крісто слухавку й кладе на телефонний апарат, а тим часом відповідає лише на ті слова Крісто, що стосувалися платівки). Ти збожеволів. Як я викину цю платівку. Зараз такі вже не виробляють.