Таємничий острів - Жюль Верн

– Атож! – засміявся Пенкроф. – Ох, і злякався ж він твого Гліцеринового струмка! Та цей гицель одним махом перестрибне через нього!

– Побачимо, – тільки й сказав інженер, пильно дивлячись у очі підопічного.

Колоністи повели невідомого до гирла річки Вдячності й звідти піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій.

Підійшовши до узлісся, де росли величезні стрункі дерева, листя яких погойдував легкий вітерець, невідомий спинився, на всі груди вдихнув п’янкого лісового повітря, і з них вирвалося довге, глибоке зітхання!

Колоністи стояли трохи ззаду, готові миттю піймати дикуна, якби той кинувся тікати в ліс.

І справді, якоїсь миті бідолаха мало не скочив у струмок, що відокремлював од них ліс, – на секунду м’язи на його ногах напружилися… Та за хвилину невідомий відступив назад, присів на землю, і з його очей збігли дві великі сльозини.

– А! – вигукнув інженер. – Ти плачеш? Отже, ти знову став люди —

Нерозгадана таємниця. Перші слова невідомого. Дванадцять років на острівці! Перші зізнання! Зникнення. Сайрес Сміт не втрачає віри. Спорудження вітряка. Перший хліб. Героїчний вчинок. Чудесні руки.

Так, бідолаха справді плакав. У його заснулій свідомості майнув якийсь спогад, і, як сказав Сайрес Сміт, сльози відродили в ньому людину.

Колоністи відійшли, зоставивши невідомого на плоскогір’ї, щоб той відчув себе вільнішим, та він і не думав скористатися наданою волею, і незабаром Сайрес Сміт відвів його до Гранітного Палацу.

Через два дні після тієї сцени невідомий уперше нібито виявив бажання взяти участь у щоденних турботах колоністів. Він вочевидь усе чув і розумів, але вперто не хотів розмовляти з ними, бо якогось вечора Пенкроф, приклавши вухо до дверей його кімнати, почув, як той бурмоче:

– Ні! Не тут! Ніколи! Нізащо!

Про почуте моряк розповів друзям.

– Тут прихована якась страшна таємниця, – мовив Сайрес Сміт.

Невідомий почав працювати на грядці, застосовуючи сільськогосподарське знаряддя, але досить часто кидав роботу й довго стояв задуманий; інженер радив друзям не чіпати бідолаху в такі хвилини й поважати його бажання бути на самоті. Якщо ж раптом хтось із колоністів ненароком підходив до невідомого, той тікав і його груди здригалися від стримуваного ридання.

Може, його мучило сумління? Напевне, так воно й було, і якось журналіст, не втримавшись, промовив:

– Якщо він не говорить, то, гадаю, лише тому, що муситиме поділитися надто тяжким зізнанням.

Колоністам довелося набратись терпіння і чекати.

Через кілька днів, 3 листопада, невідомий, що працював на плоскогір’ї, зупинився, як не раз бувало, випустив із рук лопату, і Сайрес Сміт, котрий неподалік спостерігав за ним, побачив, що в бідолахи знову течуть сльози.

– Друже, – промовив він.

Невідомий відвів очі, а коли інженер хотів узяти його за руку, різко відсахнувся.

– Друже, – твердішим тоном повторив Сайрес Сміт, – я хочу, щоб ви подивилися мені в очі.

Підкоряючись його волі, невідомий глянув інженерові в обличчя, мов загіпнотизований. Він хотів кинутись тікати. Але вираз його обличчя враз змінився. Його очі кресали блискавки. З горла намагалися вирватись якісь слова. Він уже не міг стримуватися!.. Нарешті, схрестивши руки на грудях, невідомий глухо пробелькотів:

– Хто ви?

– Ми так само зазнали аварії, як і ви, – відповів глибоко схвильований інженер. – Ми привезли вас сюди, в коло таких самих, як ви, людей.

– Таких самих людей, як я?.. Таких не буває!

– Ви серед друзів…

– Серед друзів?.. У мене – друзі?! – вигукнув невідомий, затуляючи обличчя руками. – Ні!.. Ніколи!.. Пустіть мене! Пустіть мене!

Він побіг на край плоскогір’я, що високо здіймалося над морем, і довго там стояв, немов закам’янілий.

Сайрес Сміт підійшов до друзів і розповів їм, що сталося.

– Так, у житті цього чоловіка є якась таємниця, – сказав Гедеон Спілет. – Мені здається, що саме муки сумління розбудили в ньому людину.

– Сам не знаю, кого ми сюди привезли! – скрушно мовив моряк. – Якісь дивні в нього таємниці…

– І все ж ми повинні їх поважати, – жваво підхопив Сайрес Сміт. – Навіть якщо в минулому він і скоїв гріх, то вже був жорстоко покараний і спокутував найтяжчий злочин.

Дві години незнайомий лишався сам-один на березі моря, поринувши в спогади про минуле… Напевне, дуже сумне минуле. Колоністи не спускали з нього очей, але уникали порушувати його самоту.

І ось після тривалих роздумів він нібито на щось відважився й підійшов до інженера. Очі невідомого почервоніли від сліз, але він уже не плакав. На його обличчі застигли скорбота і приниження. Здавалося, він був наляканий, присоромлений; йому хотілось скулитися, стати непомітним, очі його потупилися…

– Пане, – звернувся він, – ви і ваші приятелі – англійці?

– Ні, – відповів інженер. – Ми американці.

– Ага! – сказав невідомий і стиха додав: – Тим краще…

– А ви, друже? – запитав інженер.

– Англієць, – поквапливо відповів той.

І, ніби ці кілька слів коштували йому величезного напруження, він одійшов від берега, по якому, неймовірно схвильований, ходив то в той, то в другий бік від водоспаду до гирла річки Вдячності.

Через якийсь час, проходячи повз Герберта, він раптом зупинився й хрипко запитав:

– Який зараз місяць?

– Грудень, – відповів Герберт.

– А рік?

– Тисяча вісімсот шістдесят шостий.

– Дванадцять років! Дванадцять років!.. – закричав невідомий і знову заходив берегом.

Герберт розповів друзям про цю розмову.

– Той бідолаха, – зауважив журналіст, – загубив лік місяцям і рокам.

– Так, – погодився Герберт. – Очевидно, він просидів дванадцять років на острівці, коли ми його знайшли!

– Дванадцять років! – повторив Сайрес Сміт. – Дванадцять років цілковитої самотності, та ще й, можливо, із страшною плямою на совісті!.. При цьому затьмарився б і найясніший розум!

– Мені чогось здається, – додав Пенкроф, – що цей чоловік не зазнав корабельної аварії, його просто висадили на острівці Табор, щоб покарати за якийсь злочин.

– Напевне, ви не помиляєтесь, Пенкрофе, – відповів журналіст. – Але якщо це так, то люди, котрі покинули його на острові, якогось дня неодмінно припливуть по нього!

– І не знайдуть його, – додав Герберт.

– Тоді, – мовив Пенкроф, – треба повернутися і…

– Друзі, – урвав його інженер, – не варто обговорювати це питання, поки не дізнаємося, в чому річ. Я впевнений, що бідолаха дуже багато вистраждав, що він зазнав страшної кари за свої гріхи, хоч би які вони були, і сам знемагав від бажання покаятися в них. Не квапте його! Не сьогодні-завтра він, безумовно, сам усе розкаже, і тоді побачимо, як бути далі. Тільки він може сказати, чи мав надію коли-небудь повернутися на батьківщину, хоча особисто я і сумніваюся в цьому!

– Чому? – запитав журналіст.

– Бо якби він мав певність, що настане день, коли