Таємничий острів - Жюль Верн

– Хай буде, Пенкрофе, по-вашому, ставте свого «Бонавентура» в порт Повітряної Кулі, – відповів інженер. – Хоч, правду кажучи, я волів би постійно мати його на очах. Коли в нас з’явиться трохи вільного часу, ми збудуємо для нього порт.

– От здорово! – вигукнув Пенкроф. – Порт із маяком, молом і сухим доком? Слово честі, пане Сміте, з вами не пропадеш!

– Атож, друзяко, – відповів інженер. – Тільки за умови, що ви будете допомагати мені, бо три чверті роботи лягає на ваші плечі.

Герберт і моряк знову піднялися на борт «Бонавентура», знялися з якоря, поставили вітрила і, скориставшись ходовим вітром, швидко попливли до мису Кіготь. А через дві години бот стояв у тихій гавані порту Повітряної Кулі. Як поводився незнайомець у перші дні перебування у Гранітному Палаці? Чи була якась надія, що його дика вдача зміниться на краще? Чи блиснув хоч промінчик у глибині його затьмареної свідомості? Чи поверталася, нарешті, в його тіло душа? Так, безумовно; це було настільки очевидно, що Сайрес Сміт і журналіст почали сумніватися, чи й справді він будь-коли цілком утрачав тяму. Спочатку невідомого, що звик до простору й необмеженої волі на острові Табор, кілька разів поймала лють, і колоністи побоювались, чи не викинеться він із вікна Гранітного Палацу. Але потроху він змирився, і йому стали більше попускати.

У колоністів виникла надія – і немала – на його одужання. Поступово відвикаючи від кровожерних інстинктів, невідомий вже не накидався на сире м’ясо, яким харчувався на острівці, а варене м’ясо не викликало в нього такої відрази, як спочатку на борту «Бонавентура».

Якось, скориставшись тим, що невідомий заснув, Сайрес Сміт підстриг йому гриву кошлатого чуба і довжелезну недоглянуту бороду, які надавали йому такого дикого вигляду. Потім замість ганчірки на стегнах надів на нього більш-менш пристойний одяг. І ось нарешті в обличчі оточеного турботою невідомого з’явилося щось людське; складалося навіть враження, що його погляд став не таким похмурим і диким. Напевне, багато років тому, коли в його очах світилася думка, він був навіть вродливим.

Сайрес Сміт узяв собі за правило щоденно проводити з ним кілька годин. Він приходив до невідомого з якоюсь роботою і всіляко намагався чим-небудь його зацікавити. На його думку, досить однієї іскри, одного спогаду, щоб у бідолахи знов ожив людський розум. Адже сталося щось подібне на борту «Бонавентура» під час бурі!

Інженер також не проминав нагоди розмовляти при невідомому вголос, аби проникнути в глибину його затьмареної свідомості як через органи зору, так і через органи слуху. До них приєднувалися то один колоніст, то другий, а іноді всі вони збиралися разом. Найчастіше велася мова про кораблі, про море й моряків, тобто на теми, що повинні найбільше хвилювати свідомість мореплавця. Іноді невідомий ніби починав прислухатися до розмов, і незабаром друзі побачили: дещо він усе ж таки розуміє. Часом його обличчя спотворювала мов гримаса відчаю, і це свідчило, що в глибині душі дикун страждає, бо лицемірити, контролювати вираз обличчя він не вмів; проте пришелець з острова Табор мовчав, хоча господарям Гранітного Палацу не раз здавалося, ніби якісь слова ось-ось зірвуться у нього з уст.

Хай там як, а бідолаха весь час був хоч і спокійним, але дуже сумним. Та чи не був той спокій удаваним? Чи не був той сум наслідком прикрої неволі? Ніхто поки що не міг напевне відповісти на ці питання. Бачачи навколо незначну кількість речей у невеликому просторі, перебуваючи день у день серед приязних колоністів, до яких він зрештою звик і які вгадували його найменше бажання, намагались якнайкраще годувати, поїти й одягати, невідомий, цілком природно, на виду трохи змінився. Але перейнявся він по-людському новим життям чи його – і це слово може виявитися найдоречнішим – пощастило лише приручити, як хазяїн приручає тварину? Це питання було вкрай важливим, та хоч як Сайресові Сміту хотілось якнайшвидше дістати на нього відповідь, він побоювався здійснювати будь-який тиск на свого пацієнта. Для нього той бідолаха був тільки хворим! Однак чи видужає він?.. Інженер ні на хвилину не спускав із незнайомця очей. Він стежив за кожним порухом душі дикуна, якщо в того могла бути душа! Як хотілося Сайресові Сміту збагнути оту душу! Колоністи, щиро хвилюючись, спостерігали за всіма фазами лікування, яке почав Сайрес Сміт. Усіляко допомагаючи інженерові в цій людинолюбній справі, всі вони, за винятком хіба що скептично настроєного Пенкрофа, повірили у вірогідність одужання свого бранця з острівця Табор.

Як ви вже знаєте, бідолаха зберігав Незворушний спокій, проте всі бачили, що він по-своєму прихилився до інженера, і той вирішив здійснити невеликий дослід: вирвавши невідомого з уже звичного для нього середовища, привести його на берег моря, що раніше стелився перед його зором, а потім піти з ним до лісу, який мав нагадати йому ліси на острівці Табор, де він стільки прожив!

– Але хто може поручитися, – сказав Гедеон Спілет, – що, опинившись на волі, він не втече?

– Для цього ми й повинні здійснити цей дослід, – відповів інженер.

– Побачите, – зауважив Пенкроф, – щойно наш парубок опиниться просто неба і хапне повітря, він зразу п’ятами накиває!..

– Я так не думаю, – відповів Сайрес Сміт.

– Що ж, спробуймо, – погодився Гедеон Спілет.

– Спробуймо! – повторив інженер.

Ця розмова відбулася 30 жовтня, тобто на дев’ятий день перебування невідомого з острова Табор у Гранітному Палаці. Тепле весняне сонце заливало сліпучим світлом їхній гостинний острів.

Коли Сайрес Сміт і Пенкроф зайшли до кімнати, полонений лежав біля вікна й дивився в небо.

– Ходімо з нами, друже, – лагідно промовив інженер. Невідомий миттю встав і пішов за Сайресом Смітом, не спускаючи з того очей. Моряк, який не вірив, що все це закінчиться добре, йшов позаду.

Підійшовши до дверей печери, Сайрес Сміт і Пенкроф посадили невідомого в підйомник, а Наб, Герберт і Гедеон Спілет чекали їх унизу. Лозовий кошіль спустився, і за кілька хвилин усі зібралися на березі.

Колоністи трохи відійшли од бранця, аби той почував себе вільніше.

Невідомий ступив кілька кроків до моря, його очі гарячково заблищали, але він не виявляв найменших намірів тікати; лише дивився, як морські хвилі, розбиваючись об острівець, ліниво лижуть піщаний берег.

– Він бачить поки що тільки море, – зауважив Гедеон Спілет, – і воно, можливо, не викликає в нього бажання втекти.

– Слушно, – відповів Сайрес Сміт. – Поведімо його до узлісся на плоскогір’ї. Там випробування буде переконливішим.

– Між іншим, тікати йому все одно нікуди, – зауважив