Король Матіуш Перший - Януш Корчак
Матіуш зрозумів: довго йому на безлюдному острові не жити. Коли він задумав втекти з в’язниці, його переповнювали інші почуття: тривожно завмирало серце, голова розколювалася від думок, він квапився, хвилювався. А тепер нічого подібного. Він ніскільки не тривожиться, не хвилюється. «Поживемо — побачимо, — міркує він, — може, зміниться щось на краще».
Він поклав на стіл черепашку, яку подарував йому Ало, і камінчик — дарунок Али. І відразу забув про всі біди. Дивна черепашка, іншої такої немає на світі. І хоча на березі величезна кількість черепашок, але ця особлива, її дав йому Ало, «На, візьми за те, що вивчив мене грамоті», — сказав він.
І другого такого камінчика немає на світі. Йому подарувала його Ала й усміхнулася. То хіба знайдеш на світі такий камінчик, у якого в серединці захована усмішка Али.
Глупа ніч, а Матіуш сидить на стільці. Лягти нікуди — ліжко зайняте.
Я думав, — записав Матіуш у щоденнику, — що ротмістр злий, а він, виявляється, нещасна людина. Можливо, якби Молодий король виклав мені все, що думає, і я не приховував би від нього своїх думок, ми б не ворогували.
І ще він написав:
Добре б мати вежу в дрімучому лісі.
І ще дописав:
Які різні бувають на світі люди.
Написав, опустив голову на стіл і заснув.
XXI
атіуш не розмовляв із хлопцями, бо не знав, із ними поводитися. Йому хотілося жити з ними, як колись із Фелеком. Але не хотілося, щоб вони говорили йому «ти». Раніше — інша справа: справжній король може дозволити по відношенню до себе таку вольність. Напевно, і тоді це було неправильно. А говорити їм «ви» теж не хотілося. От і спробуй розберися, як тут бути.Але одного дня Матіуш очі в очі зіткнувся з найсумирнішим і найсимпатичнішим із хлопців. Він теж часто ходив на берег моря, але не рибу ловити, а просто так, посидіти. І щоразу, помітивши Матіуша, ішов геть, боячись перешкодити.
Зійшлися вони на вузькій стежині: відступати нікуди, та й пізно.
— Добридень! — сказав Матіуш.
— Добридень!
— Гарно в лісі.
— Так. Тихо.
— Раніше на острові всюди було тихо. Це тільки тепер так стало. А ви любите тишу?
— Люблю.
— А чому ж у вас завжди так гамірно?
Питання, видно, торкнулося хворого місця. Хлопчик промовчав: не хотів засуджувати товаришів.
— Як вас звуть?
— Стефаном.
— Як мого батька.
— Знаю, з історії вивчали.
Слово за слово, зав’язалася розмова, і Матіуш багато про що дізнався. Стефан, виявляється, з бідної сім’ї. Батько його залишився без роботи, і йому довелося їхати сюди, щоб допомогти сім’ї. До важкої праці він непридатний: у нього хворе серце. І всю платню він надсилає додому.
— Нудьгуєте?
— Трохи нудьгую. Але нічого не поробиш, треба сидіти тут.
— Ну, а інші?
— Про всіх не скажу — не знаю. Один — сирота, у військовому оркестрі служив. Інший — син кравця, їх удома дев’ятеро чоловік. Нужда страшна. Ще один приїхав у місто із села, вчитися хотів, але ніде не зміг влаштуватися. Одного парубка вітчим із дому вигнав. А про інших не знаю.
«Справді не знає чи не хоче говорити? Які різні на світі люди», — подумав Матіуш.
— Послухайте, Стефане, ви курите? — несподівано запитав Матіуш.
— Ні, не курю.
— А вам не заважає дим?
— Та як сказати? Трохи заважає, — промимрив Стефан.
— Знаєте що, спіть у мене в кімнаті.
— Спасибі, ваша величносте. Краще не треба.
— Чому?
— Дражнити почнуть.
— За що?
— Скажуть — пестунчик, підлабузник.
— Хто скаже? Усі?
— Не всі, але знайдуться такі.
— Ну і нехай, а ви не звертайте уваги.
— Та ні, неприємно це. Дякую, ваша величносте.
І з усього видно, що йому не терпиться піти. Матіушу стало сумно.
— Чому ви хочете втекти?
— Побачать хлопці — дражнитимуть.
— А так хіба не дражнять?
— За що їм мене дражнити? — буркнув Стефан неприязно й попрямував геть.
У Матіуша зробилося важко на душі: шкода парубка.
Як бути?
Додому повертатися не хочеться, у лісі тужливо, а на березі постійно вештається хтось із хлопців.
«З’їжджу я на маяк», — вирішив Матіуш.
Пішов до човна, дивиться — весел немає. Матіуш — до ротмістра скаржитися. Так, мовляв, і так, весла пропали.
— Зараз знайдуться, — сказав ротмістр. — Покликати сюди варту!
— Що ви хочете робити?
— Морди бити!
— Я протестую!
— Тоді сидіть без весел.
Іде Матіуш додому, голову повісив, згорбився, а назустріч Філіп.
— Ваша величносте, одне весло знайшлося: у кущах валялося.
— А друге?
— Другого поки що немає. Але я запитаю у хлопців, може, знайдеться.
— Послухай, Філіпе, а чи не ти узяв весла?
— Я?! — Філіп зробив здивоване обличчя. — Щоб мені з місця не зійти, щоб у мене руки-ноги відсохли! Присягаюся здоров’ям, я тут ні при чому.
Але чим більше він присягався, тим менше Матіуш вірив йому.
Філіп став бігати, метушитися, розпитувати. Словом, удавав старанність. А ввечері Матіуш почув за стіною його грубий голос.
— Це ти, Стефане, весла стягнув? Ти крастимеш, а я за тебе відповідати повинен? Зачекай у мене, злодюго!
Матіуш напружив слух: чекав, що скаже Стефан. А він промовчав.
Наступного дня пропав і човен. Обірвався ланцюг і його понесло в море. Хіба знайдеш тепер маленького човника в безмежному морі? Ало й Ала чекають не дочекаються Матіуша, а він не приїде ні сьогодні, ні завтра — ніколи.
Повернувся Матіуш додому, склав речі в рюкзак. «Сходжу востаннє на кручу, а вночі в дорогу. Чому бути, того не минути».
Підіймається Матіуш на гору, а на душі неспокійно. Невже знову якась біда скоїлася? Матіуш додав ходи, немов поспішав запобігти нещастю або врятувати когось. Так і є! Матіуш зловив на місці злочину Філіпа: він топтав його кладовище.
І тут сталося щось таке, чого Матіуш не чекав від себе. У голові в нього помутилося, в очах зарябіло, руки самі стискувалися в кулаки. Філіп схопив його за руку, але Матіуш вирвався. Він був дуже сильний. І потім, хіба утримаєш людину, якщо вона розсердиться? Філіп кілька разів ухилився від удару. Матіуш — цап його за куртку і давай лупцювати, навіть захекався. Філіп приловчився і знову зловив Матіуша за руку, але через хвилину Матіуш знову замолотив кулаками. Тоді Філіп розмахнувся, і — тарах! — Матіуш отримав перший удар. Це ніби зрівняло їх. Тепер Матіуш отримав право битися по-справжньому, бо досі Філіп лише вивертався, а сам кулаки в хід не
