Скарб Солоного лиману - Олексій Якович Огульчанський

викликають, а отут, на озері, свій порядок. Пухнастики жовтороті за непослух розплачуються своїм життям. Інакше не може й бути! — на хвильку дяцько Карпо замовк, а згодом продовжив: — Крилаті батьки з першої хвилини життя привчають своїх діточок до порядку. Спитаєте, для чого? Бо через якихось три-чотири місяці пуховички будуть уже дорослими качками і, як кажуть мисливці, «стануть на крило», об´єднаються у великі зграї і рушать у вирій. Тим зграям доведеться летіти через моря і гори, великі міста й ліси. І скрізь на них чигатиме небезпека: жорстокі шторми, зливи, громовиця. На птахів кидатимуться могутні орли та ще й дичкодери з рушницями. Уявіть собі, хлоп´ята, що то буде, коли у зграї не буде злагоди, коли кожен летітиме, куди захоче — так, як оте каченятко, якого проковтнув хижак. Звісно, вже за кілька днів подорожі тих качок не стане. А вони ж щовесни знову повертаються до рідних озер! От що за штукенція ота дисципліна! Вона потрібна і людям, ой як потрібна, — дядько Карпо знову замовк і кинув погляд на озеро: дивіться, мовляв.

Прямцем на нас вітер гнав невеличкий острівець, майстерно сплетений з водоростей. Коли він підплив ближче, ми побачили на ньому ямку, в якій лежало трійко брудно-білих яєчок. «Мабуть, кинуте кубло», — подумав я. А тоді трапилося таке, що мене аж стріпнуло від подиву. Біля кубла нежданно випірнула довгошия пташина. На нас вона не звернула ніякої уваги, вперлася в гніздо грудьми і щосили запрацювала ніжками. Як справжнісінький буксир, погнала вона кубло геть від очеретів. Уже серед озерця пташина видряпалася на нього і попливла до протилежного берега. Отакої!

— Це ж пірникоза! — захоплено вигукнув Ірвик.

— Помиляєшся, хлопче. Схожа, але не вона, — хитнув головою єгер. — Це родичка її, сірощочиха. Пірникозу багато хто знає — у неї дуже примітна чупринка, але ця скромна птаха, уявіть собі, значно розумніша за оту дженджуриху. Принаймні домівку свою вона майстерніше будує… І сміливіша — людей зовсім не боїться, вважає, певно, їх друзями.

Бачили — сірощочиха не ховає своє кубельце, як пірникоза, у непрохідних хащах, а будує його відкрито, серед озера. На своїй хижі мандрує, причому не тільки куди вітер повіє. Вона може надовго залишити свою хатку: у кубельці гниють водорості, що дають тепло. Коли пташині набридає подорожувати, вона припинає хатинку до очеретини і спокійнісінько живе там кілька днів. І от іще яка цікавинка — всі нирці відмінно плавають й пірнають, а от літають кепсько, тому у вирій не летять, як усі птахи, а пливуть до Чорного моря. Трапляється, долають навіть Дарданельську протоку… Нумо, й ми в дорогу, бо, мабуть, уже нічого цікавого з нашої засідки не побачимо, — єгер за допомогою тичини виштовхав човен з очеретів, і ми рушили у мандри.

Увесь час наш човен ішов уздовж очеретяних заростів. Ми пливли повз великі й малі плеса, і скрізь, помітивши нас, злякано шугали в очерети качки з малюками, злітали в небо цибаті чаплі, а дрібне птаство зчиняло переляканий лемент. В одному плесі надибали чимале кубло, збудоване на очеретяних стовбурцях, яке височіло над водою. В гнізді сиділа поважна рудоголова качка. Коли наш човен пропливав біля неї, вона навіть голови не повернула у наш бік.

— Качка-попелюшка, — сказав дядько Карпо. — У неї, як бачите, своя хитрість: щоб урятувати яйця від єнотів, вона мостить гніздечко якомога вище.

Минули плесо з попелюшчиним гніздом і натрапили на очеретяний острів — ще й такий, яким ні проїхати, ні пройти.

— Саме отутечки чорти хвостаті щоночі навприсядки танцюють, — посміхнувся єгер. — Це Чортів кут, грачачий гуртожиток. Зроду-віку тьма-тьмуща граків злітається сюди на ночівлю. Кожна пташина намагається влаштуватися на ніч якомога вище, хапається пазурами за верхівку очеретини, а вона частенько не витримує, ламається. Оце з них за роки й утворилася така очеретяна повстина.

— Ондечки нора! Звірюка якась там ховається, — зненацька вигукнув Ірвик.

Я теж побачив ту нору.

— Звірина… звірина, — повторив і чомусь загадково усміхнувся дядько Карпо. — От зараз і подивимося, що воно таке, — єгер наліг на тичину, і наш човник знов опинився у зеленому сховку. Звідси добре було видно Чортів кут і нору.

Нараз ми помітили і звірка. Він плив плесом, прямуючи до очеретяного острівця.

— Диви, тхоряка! — здивувався Ірвик.

— Та ну! — пошепки, щоб не налякати звірка, відповів я. — Тхори в степу живуть.

— Замовкніть! — наказав єгер.

Недалечко від нашої засідки звірок видерся на очеретяну купу і по-собачому обтрусився. Тепер його можна було роздивитися краще. Він справді був схожий на тхора — такий же круглоголовий і вигонистий, тільки кожушок темніший, ніж у тхора, а губи, білі-білі, неначе вимазані сметаною. Білогубий чомусь у нору не заліз, а дременув геть від неї і зник в очеретяних хащах. А по хвилі — ну й дивина! — з нори перевальцем вилізла велика качка й потьопала до води. У тієї качки була чорна голова, яскраво-червоний дзьоб і ноги й така ж гуля на лобі…

— Хто це?

— Звірок — норка, яка у цій норі живе, а качка — галагазка, — відповів єгер.

— Ну й боягузка ота норка! Якоїсь качки злякалася! — почав було Ірвик.

— Навіщо ти так? — заперечив дядько Карпо. — На все тут є свій резон. Качка ота діток своїх виводить у норах хижих тварин. Туди до неї ніхто не поткнеться — ні тхір, ані куниця. Бояться. А чому так — цього не знає ніхто. Як мовиться, це велика таємниця, і не лише нашої очеретяної республіки…