Все починається в тринадцять - Валентин Бердт

Перші дні домашнього ув’язнення тягнуться неймовірно довго, і здається, що їм не видно кінця-краю. Та понудишся день-другий, а далі вже й не помічаєш, як звикаєш до такого життя. За тиждень я оклигав і вже міг накосити трави для кроликів, сапати гарбузи. Щодня мене провідували засмаглі Олег та Оксана. За цей час ми переглянули добру половину фільмів, записаних на дисках, витратити всі гроші на інтернетівському рахунку та вволю натішилися дюжиною комп’ютерних забав.

Саме в день виписки з домашнього лазарету трапилася радісна подія: в Ліщинівку приїхав Дмитро. Я радів найбільше за всіх, бо це був компаньйон, адже тепер Олега від Оксани не відірвеш.

Оскільки нас уже стало четверо, то, переглядаючи фільми на веранді, поводилися ми гамірливо. Посиденьки затягувалися ледь не до півночі. Дідусь із бабусею, напевне, терпіли вечірні кіносеанси, однак ми розуміли, що так не годиться.

— А чого це ми тут гніздимося? — якось запитала Оксана. — Ноутбук має акумулятор, тож фільми можна дивитись де завгодно. Приміром, на лавочці біля мого двору. Ми там нікому не заважатимемо. Та й бабуся не так хвилюватиметься за мене.

— Чуєте? А це ідея! — підтримав Олег.

— Ні. Краще на вигоні, — запропонував Дмитро. — Це зовсім поруч. Там усе-таки вільніше, і сигарету можна викурити, щоб ніхто не бачив. На вигоні лежить попиляна на цурпалки товстезна стара верба. Там можна влаштувати справжній кінотеатр.

— Так зараз і ходімо, — рішуче мовив я.

І ми подалися до старої верби. Ідея виявилася геніальною: на вигоні просторо, тихо. Смійся, розмовляй голосно — нікому не заважаєш.

Та невдовзі я пожалкував, що пристав на цю пропозицію. І от чому: Олег з Оксаною поводили себе так, ніби у них завтра весілля. Притуляться одне до одного й сидять воркують. Вони були нібито з нами і в той же час — наче наодинці. Щоправда, Оксана час від часу намагалася підтримати нашу з Дмитром балаканину. Підкидала до розмови влучні жарти, і бесіда враз оживала. Це, мабуть, не зовсім подобалося Олегові. В такі хвилини він, як той півень, черкав крилом землю, підходячи до Оксани то з одного боку, то з іншого, й обіймав її за плечі.

До того ж ми були змушені дивитися тільки ті фільми, мультики чи музичні кліпи, які забагалося переглянути Оксані. Наші з Дмитром бажання рідко бралися до уваги. А коли кінотеатр просто неба закінчував свою роботу, Олег проводжав Оксану до двору, а ми з Дмитром розбрідалися різними стежками по своїх домівках.

* * *

Під обід Олег відвозив нас по черзі на берег Ворскли. Зазвичай після купання їздили в Тростянець, щоб купити чіпсів і кока-коли. Так склалося, що до містечка їздили Олег із Дмитром. Кожного дня я нетерпляче чекав цього часу, щоб побути наодинці з Оксаною. Розумів, що чиню негарно, але інакше не міг. Плів усіляку нісенітницю, щоб тільки сидіти поруч неї.

Так минали дні. До обіду кожен із нас допомагав по господарству, а потім — Ворскла!

Вечорами вмощувалися на цурпалках старої верби, щоб переглянути фільм. Наші Ромео і Джульєтта трималися за ручки, а під час кіносеансу Оксана вмощувалася в Олега на колінах. Мене з’їдали ревнощі. Хоч тікай до Харкова. І якщо чесно, то я вже тихцем розмірковував над планом ганебної втечі. Потрібна була причина. І найліпше б спрацювало прикинутися хворим. Скажімо, звичайнісінька застуда. Андрій свого часу навчив, як штучно викликати її симптоми. Достатньо налити трохи звичайнісінького канцелярського клею на долоню, потерти, доки він не перетвориться на сухий пил. Далі все просто — різко й глибоко вдихнути носом цей пил. Через п’ять-десять хвилин з очей і носа тече, як у пожежників зі шлангу, а чхаєш так, що аж шибки дзвенять. Звичайно, можна скористатися червоним перцем, але на цьому легко спалитися. Або ж проковтнути шматочок стержня хімічного олівця — і тоді підстрибне температура. Але це вже доволі ризикований спосіб, бо, не знаючи дози, можна отруїтися.

Я був за крок від рішучих дій.

* * *

Одного вечора ми збиралися переглянути хвалене- перехвалене Дмитром фентезі. Усівшись зручніше на гілках старої верби, вирішили ще зачекати кілька хвилин, доки трішки смеркне, щоб краще бачити зображення на моніторі.

— Олег, почастуй мене цигаркою, — сказав я навмисне, щоб привернути увагу Оксани.

— Серж, ти ж не палиш! — здивувалася Оксана.

— Не палив, а тепер буду.

— Олег, не давай йому сигарет. І взагалі, пропоную оголосити Ліщинівку зоною без тютюнового диму. Зрештою, не палити нині модно.

— А я й не збираюся модничати, — буркнув я у відповідь, підкурюючи.

— Ти зобов’язаний, бо мешкаєш у великому місті, — повчала киянка.

— Чхав я на те місто. Перш за все необхідно дбати про особистий комфорт, — я демонстративно пихкав сигаретою.

Хоча по-справжньому, як це роблять дорослі, курити я не вмів. Олег це помітив і, звичайно ж, покепкував:

— Втягуй у себе, це тобі не дудка!

Жарт виявися дотепним. Хвиля лункого сміху прокотилася над принишклим вигоном. Закипала образа на Олега.

Фільм виявився другорядним жахастиком. Оксана почала вдавати, що їй страшно, і горнулася до Олега. Неохоче, впівока додивлялись кіно: Дмитро лузав насіння, закохані безугавно про щось перешіптувалися, а я тупо витріщився на монітор. Раптом ноутбук похитнувся раз, вдруге, втретє. Здавалося, що хтось невідомий, сховавшись з того боку спиляного стовбура старої верби, підштовхував його рукою. Всі так і вклякли від несподіванки — бо чого б це він? Безвітряно. Тихо, навіть на деревах листя не шелесне. Зрештою ноутбук гепнувся додолу, лунко клацнувши монітором по клавіатурі. Ми рвучко схопилися на ноги. По розлогих та густих кущах бузку прокотився поривчастий, як перед грозою, подих вітру. Тривожно зашуміли дерева, десь озвалася сполохана пташка, на кутку ліниво загавкали собаки. І вмить усе стихло.

— Що це було? — злякано прошепотіла Оксана.

— Нічого не зрозумію! — озирався довкола Дмитро.

— Дивно, а в небі ні хмаринки, — задерши голову, спокійнісінько розмірковував Олег.

— А що з ноутбуком? — спохопився я.

Ніхто й не сіпнувся. Було боязко ступити пару кроків у темінь, де лежав комп. Присвічуючи мобільником, я вирушив на пошуки нашого кінотеатру.

— Та що з тією залізякою трапиться? — байдуже мовив Олег.

— Шкода все ж таки, — озвався Дмитро, ступаючи слідом за мною.

— Хлопці, мені страшно, — запанікувала Оксана і пригорнулася до Олега, який продовжував сканувати зоряне небо.

— Що ти там побачив? — поцікавилася дівчина.

— На вигін докотилася електромагнітна хвиля НЛО, що пролітав неподалік Ліщинівки. Не виключено, що він десь неподалік приземлився. А що? Чим не версія? — посміхаючись, запитав Олег.

— Це вже не так страшно! — пожвавилася Оксана. — Хлопці, готуймося до зустрічі з інопланетянами!

— А може, це і не НЛО, — заперечив я, оглядаючи знайдений в росяній траві ноутбук.

Я гадав, що трапився слушний момент, щоб розповісти одну місцеву бувальщину.

Почув я її вчора від бабусі. Їй не подобалося, що ми збираємося на вигоні саме біля старої верби. Обережно, щоб не почув дідусь, вона повідала про страшну подію з минулого.

— Ну що, капут компу? — запитав Олег.

— Схоже, що так. Але що можна в темряві розгледіти? Заберу додому.

— Звичайно. На тебе тільки й надія.