Все починається в тринадцять - Валентин Бердт

— Тобі аби прискіпатися.

— Хлопець живий і здоровий, а що трішки підрихтований, так то не біда. А що ж то за чоловік, що не побував у аварії? А твоя Кожущиха вже справляє «царствіє нєбєсноє»... Чи й не подія, щоб отак хлопця картати. От ми витворяли! Заліпимо вночі кому-небудь снігом бовдур, а вранці господар стане розтопляти, а весь дим — у хату. Кашляє, чхає, лається. Коли той сніг розтане! А найбільшої втіхою…

— Та ти замовкнеш сьогодні чи ні!? Ото навчи, навчи хлопця всяким дурницям. Краще б у свою газету втупився чи що?

— А що, вже принесли? Щось не видно сьогодні поштарки, — дід підхопився й почовгав до поштової скриньки. В ній кілька разів то горобці, то синички мостили гнізда. Тоді, як казав дід, доводилось «тимчасово передислоцировать вузол связі у зв’язку з окупацією дружественной авіації». Поштарка встромляла газету поміж дощок в паркані біля хвіртки. І частенько агітувала дідуся: «Ви б оце передплатили ще якусь всеукраїнську газетку, то я б частіше підходила до скриньки, і пташки б там не вили гнізда. А то ваша «Трибуна хлібороба» лише раз на тиждень виходить».

— Нащо мені ота всеукраїнська брехня? — сердито відповідав дід. — Там же читати нічого. А в районній газеті — все по ділу: скільки зорали, чим засіяли, хто помер, кого нагородили, а кого й за грати кинули. Сорок років передплачую і певен, що кращої газети бути не може.

Того вечора Олег своїм ноутбуком затьмарив «Трибуну хлібороба». Зателефонувавши, він попередив, що завітає до мене і ми разом переглянемо кілька бойовичків. Я нетерпляче позирав на годинник, бо кортіло зазирнути на сторінку ВКонтакті. Напевно, там купа повідомлень. А може, ще й пощастить випробувати на міцність систему захисту Андрієвого сайту. Під час останньої телефонної розмови він хвалився, що батьки нарешті дозволили користуватися компом та інетом. Нині він закінчує розробляти пошукову інтернетівську програму. «Давай поміркуємо над комп’ютерними проектами, які б могли принести якийсь заробіток», — радив він.

Десь о восьмій вечора за двором захурчав скутер: після аварії у нього двигун наче застудився й захрип.

— Бабусю Олено, зустрічайте! Я вам невістку привіз! — закричав Олег від самої хвіртки.

— Вам із Сергієм не невістку, а дубця з акації треба. Проходьте, чого стали! Сергій там, на веранді. А чиє ж це таке гарненьке дівчатко?

— Вгадайте з третього разу.

— Кажи вже швидше, бо мені час козу доїти.

— Я до баби Насті приїхала, — зніяковіло мовила Оксана.

— До Сльозки, — додав Олег.

— Та ясно, — усміхнулась бабуся, бо Сльозка — це вуличне прізвисько Оксаниної бабусі.

Тим часом я уже оглядав ноут, який приніс Олег.

— Заповітна мрія відчайдушних геймерів, — я одра- зу ж оцінив техніку.

— А хто з вас геймер? — запитала Оксана.

— Всі ми трішки коні.

— Сергію, а як ти визначив, що цей комп саме для геймерів?

— Toshiba Satellite A300–20 Q, вага майже три кіло, дисплей 15,4 в діагоналі, 1280 пікселів, встановлений один модуль оперативної пам’яті об’ємом два гігабайти, — я говорив, не відводячи очей від ноутбука.

Для Оксани з Олегом моє бубніння, напевне, здавалось якимсь шаманським замовлянням. А я захоплено продовжував:

— Повний обсяг відеопам’яті 1,270 гігабайт. Об’єм жорсткого диску складає 250 гігабайт. Два динаміка та вмонтований мікрофон. Адаптер змінного струму…

— Припини! Ти наче в транс упав, — засміявся Олег.

— Сергію, а ти справжній хакер? — захоплено запитала Оксана.

— Несправжніх хакерів не буває, — гордо відповів їй.

— І що це у вас за штука? — озвався з порогу дідусь. — Мабуть, соковижималка на батарейках?

Ми так і полягали зі сміху.

— Що тут за гамір? — підійшла бабуся.

— Проходьте, сідайте ближче, зараз ми вам покажемо, що вміє робити ця соковижималка, — сказав Олег. — іду, який ваш найулюбленіший фільм?

— «Чапаєв».

Олег швиденько знайшов в інеті цей фільм для перегляду онлайн. Що почалося... Дідусь то спереду, то ззаду уважно оглядав ноутбук, навіть світло увімкнув, бо не вірив, що «соковижималка» працює без дроту… А приголомшена бабуся мовчки спостерігала за цим дивом.

Але це був лише початок. Далі Олег увімкнув «Skype» і вебкамеру. На моніторі з’явився його батько, який шанобливо привітався з дідом і бабусею. Спочатку дідусь не повірив і сказав, що це якесь саморобне кіно. Тато Олега голосно розсміявся і поцікавився у дідуся про сільське життя. Бабуся охоче підтримала діалог, а наприкінці висловила думку про технічний прогрес: «Навидумують казна-що, а люди живуть бідно і нещасно. Краще б свої витівки направили туди, куди треба». І пішла поратись.

Переглянути «Мадагаскар» того вечора не вдалося...

— Знаєш, Сер, нехай ноутбук побуде в тебе, щоб ти не нудьгував. Заряду акумулятора вистачить на пару годин. А завтра завезу шнур, — сказав Олег, і вони почали збиратися додому.

— А ти?

— Він мені не потрібний, бо ми завтра з Оксаною цілий день кататимемося на скутері.

— Сергію, я вже не шкодую, що приїхала.

— Завтра плануємо до обіду загоряти на Ворсклі. Так що, Серж, вичухуйся швидше. Між іншим, сьогодні бачив Дмитрову бабцю. Говорить, що Дмитро, може, і не приїде.

— Шкода, — промовив я зажурено.

Але не Дмитро мене хвилював, а те, що Оксана з Олегом добре здружилися.

— Та не переймайся ти так, Серж. Можна і я тебе так зватиму? — усміхнувшись, Оксана взяла мене за руку. — Зрештою, і без вашого Дмитра нам не доведеться нудьгувати.

— Скутер запросто потягне трьох. Будемо разом їздити на Ворсклу, — додав Олег. — Завтра до тебе навідаємося. Тримай хвіст бубликом! Та не довго зависай в інеті, бо на рахунку лишилося мало грошей.

«Привіт, селюкам! Хвала рукам, що хлібом пахнуть! Ти не повіриш! Предки придбали путівку до санаторію в Ялті. На знак солідарності з тобою я відмовився їхати з ними, — повідомляв Андрій ВКонтакті. — Як ти там? Чи усі зірки полічив на небі? А мене просто розпирають ідеї майбутніх проектів. Ось один з них: я хочу написати таку програму, яка б з неймовірною точністю прорахувала наперед правильність дій та вчинків людини. Звичайно ж, у розумних межах. Наприклад, ти за допомогою коду вводиш у програму певну дію, а вона видає ймовірні проколи, які чекають на тебе, або навпаки — тішить успішними результатами. Навіть є деякі напрацювання. І взагалі, маю стільки цікавих ідей! Не сумуй. На нас чекають грандіозні справи! Вибач».

Настрій зіпсувався, сидів і тупо блимав на монітор, почувався повним невдахою: один друг незабаром стане крутішим за мене юзером, а другий — перехопив дівчину. А я тут у бур’янах відсиджуюся.

А втім, як кажуть, ще не вечір! Невже я, який навчав Андрія комп’ютерної справи, буду пасти задніх? І, втішаючи сам себе, уявляв недалекі часи, коли Оксана дізнається про мій унікальний винахід. Про мене писатимуть у газетах, говоритимуть по радіо, моє обличчя мелькатиме в кадрах телевізійних новин на усіх каналах. І одного ранку, за сніданком, Оксана довідається з телевізійних новин про Сергія, з яким колись відпочивала в Ліщинівці… Фантазія малювала епізод за епізодом: від безугавних дзвінків буде розриватись мій мобільник. Ні, в мене буде кілька телефонів. І саме в ту мить, коли мені зателефонує Оксана, я матиму ділову розмову з академіком, Нобелівським лауреатом Жоресом Алфьоровим. Впізнавши телефонний номер Оксани, звичайно ж, відповім, але перш ніж привітатися з нею, мовлю: «Пане академіку, я змушений перервати спілкування, оскільки утримую на лінії дуже важливий дзвінок». А потім стомлено вимовлю: «О, це ти, привіт. Як справи?»