Все починається в тринадцять - Валентин Бердт

— Сергію! Агов! Сергію! Ти де?..

Видіння розпливається і зникає. Озираюся навколо: німа тиша, сонце, вітер шелестить листям дерев.

— Ми вже подумали, що ти десь заснув на сонечку, — гукав зі скутера Олег.

— Та йду вже. Чого ви там?!

«Слід поцікавитися, чи Оксана знає ім’я юнака», — подумав я, кваплячись до компанії.

Наламали гілок, щоб замаскувати в одному з дворів скутер, і рушили до кладовища шукати могилу. Від хутірця до цвинтаря ходи хвилин п’ятнадцять. По неїждженій, порослій бур’яном дорозі вийшли за село. Старі тополі та лапаті ялини колом обступили невеличке кладовище, яке густо поросло високим степовим різнотрав’ям. На багатьох могилках вже встигли вирости молоді деревця кленів. З усього видно, що покійників тут уже давно не ховали. Хутірець вимер.

— Ага, чорта лисого тут знайдеш. Тільки час згаємо. Краще б ягодами ласували, — почав ремствувати Олег.

— Нічого, спробуємо, — я ступив крок, здійнявши руки вгору, щоб не пожалила кропива.

— Якщо вам так кортить, то чекайте, я ось швиденько змотаюся в село і привезу сапачку. Краще косою, але хто мені дозволить її взяти, — мовив Олег.

— Справді, тут із голими руками нічого не вдієш, — погодився Дмитро.

— Ви їдьте, а ми з Сергієм вивчатимемо місцевість, — мовила Оксана й ступила слідом за мною. — Йтимете по наших слідах у густій траві.

Нещадно жалила кропива, боляче дряпалися сухі стебла торішнього бур’яну. Прямо з-під ніг Оксани випурхнула якась пташка. Від несподіванки дівчина зойкнула, але не подала вигляду, що злякалась. Через пару кроків і мене спіткала така ж пригода. Пташки позвивали свої кубельця з торішніх стебел трави прямо на землі. Їм нічого тут боятися, бо цією місциною вже давно не ходили люди. А звірі? Де їм тут взятися! Дідусь говорив, що мисливці повідстрілювали геть усе. «Якби в нашої баби були такі вуха, як у зайця, мабуть, і її б підбили», — жартував він, скоса позираючи на бабцю.

— А як звали закоханих?

— Її Тетяна, а його — не знаю, бо не поцікавилась. Навіщо тобі це?

— Та так, просто.

— Гадаю, що бабця не могла помилитися, пояснюючи мені, де знаходиться могила, — розмірковувала Оксана. — Адже вона з Глибокої Криниці, місцева. Окрім того, неподалік Тетяни похована її двоюрідна сестра. Сподіваюся, ми рухаємось у правильному напрямку.

Дмитро з Олегом швидко повернулися. З сапачкою справа пішла жвавіше. Доводилося звільняти від бур’яну чимало могил, щоб достеменно вивчити дерев’яні хрести. Та тут того кладовища як кіт наплакав. «Сім з половиною горбиків», — жартома говорив Дмитро.

Олег виявився найкмітливішим і шукав могилу за власним методом: підходив до кожного дерев’яного хреста і зверху уважно вивчав його, чи, бува, не видно шляпку цвяшка? І таки знайшов.

Ми обступили невеличкий горбик. Висока трава сягала ледь не до середини хреста, колись пофарбованого в блакитний колір. Він знизу підгнив, протрухлявів і похилився. А ось і чорненька металева голівка. Я торкнувся пальцями, погладив її. Помітив, що з одного боку могилки трава нижча, ніж навколо. Уважніше придивися. Виявляється, через те, що росте в неглибокій ямці.

— Ти вивчаєш могилу, наче картину в музеї, — жартома мовив Олег.

Йому, напевне, кортіло швидше звідси піти.

— Як ви гадаєте, що це могло бути? — запитав я, вказуючи на ямку.

— Заглибина незрозумілого походження, — констатував Дмитро.

— Копали там, де голова покійниці, — припустила Оксана і присіла навпочіпки поряд.

— От чудні ж ви! Та то просто земля запала! Домовина гниє, а ґрунт просідає, — спростував Олег.

— У такому разі ґрунт просів би по всій площині могили.

— Тоді, мабуть, свиня рилася! А що? Хутір недалечко. Зламала загорожу і гайда на волю. А куди їй тут, бідолашній, бігти? Звісно ж, на кладовище, бо воно найближче до хутірця, — зареготав Олег.

— Схоже на те, що хтось копав спеціально, — висловив я свою думку.

— Страшно? — гигикнув Олег. — Гадаю, що це лишився слід від якогось експериментатора типу тебе.

— Не розумію? — підвела на нього очі Оксана.

— А що тут розуміти? Ще один дурень спробував забити цвях, от вона й затягнула його до себе. Тільки ямка лишилась. Пильніше огляньте місцевість, може, десь черевик валяється?

— Іди ти до біса! — махнула рукою Оксана.

Я не став слухати далі їхні теревені пильніше оглянув заглиблення поруч могили. Ямка утворилася давно. Про це свідчить густа висока трава, зсунуті, розмиті краї заглибини.

Стомлено сів на землю й задивився, як легенький вітерець обідньої пори бавиться травою: то хилить до землі, то куйовдить у різні боки. Трішки вигоріла на сонці й розворушена вітром, вона здавалася зовсім осінньою: жовтава, сухо шелестить і вже не так покірно хилиться під вітром, як на початку літа, коли її соковиті стебла тендітно-ніжні, гнучкі... Чиєсь взуття підминає пересохлу траву. Тільки хто це? Невже Олег чи Дмитро начепили гумові чоботи, коли їздили в село?! Халявки чобіт прикриті полами темно-синього плаща. Незнайомець щось дістає з-за халяви чобота. Я спробував підвести очі вгору, щоб розгледіти, хто ж це такий тут з’явився, але не можу, наче хто силою тримає. Бачу, як дужі руки стискають молоток. Поривчастий вітер жбурнув дрібні, як сіль, краплинки дощу. Я зіщулився від холоду. Звідки б йому взятися?! Вітер забиває дихання. І раптом — тепла хвиля обкотила всього. Літній легіт лагідно обвіває обличчя. Дивлюсь, а хлопці з Оксаною вже дійшли до воріт кладовища і саме в ту мить озирнулися.

— Серж, ти тут залишаєшся? — гукав Дмитро.

Я поплентався до гурту, переставляючи ватяні, наче не свої, ноги.

— Ну що, задоволені? Через ваші забаганки на Ворсклу не поїхали. То ходімо хоч ягід наїмося досхочу, — дорікнув Олег.

— А, між іншим, хороша ідея, — погодився Дмитро.

— Ну що, Серж, запам’ятав дорогу? — поцікавилася Оксана. — Завваж, що йти доведеться вночі.

— Слухай, може, ну його все? — запитав Олег.

— Якщо вам не цікаво, то й не будемо, — ображено відповіла Оксана. — Злякався?

— Я, щоб ти знала, коли треба, то і з могили викопаю кого завгодно, — виправдовувався Олег.

— Якщо ти такий безстрашний, тоді чому ж ти не погодився йти опівночі на кладовище?

— Та я краще у когось кавунів накраду.

— Чуєш, Серж, ходімо, нехай вони тут з’ясують між собою деякі питання, — потягнув мене за руку Дмитро.

Ми пішли швидше, а слідом, відставши метрів на п’ятдесят, плелися Олег з Оксаною. Перед Глибокою Криницею я озирнувся: вони наздоганяли нас, тримаючись за руки.

* * *

З нетерпінням чекали суботи. І чим ближче до неї, тим повніше мої груди наповнювалися холодним відчуттям тривоги.

Навіщо я погодився? Вночі до вітру боюся вийти, а тут...

Розрита могила

Зранку в п’ятницю я вже не знаходив собі місця. Що тільки не уявлялося: то кістляві руки втягують мене в сиру могильну землю, то, хрускаючи кістками, беруть мене за горло, і я падаю, як підкошений, на те місце, де колись від розриву серця помер нещасний, жорстоко ошуканий хлопець. З’явилися надокучлива думка, що біля воріт цвинтаря мене обов’язково мають зустріти покійні