Все починається в тринадцять - Валентин Бердт

— Ботаніки — це нормальні, симпатичні хлопчики, але своїм занудством вони відлякують дівчат. Зазвичай їхній день складається ось таким чином: вісім годин вони витрачають на навчання та виконання домашнього завдання, шість — на сон і ще вісім — знову на уроки. Для прикладу, день рокера — це дванадцять годин музики і дванадцять годин тупого безділля. А день справжніх хлопчиків — це суцільна гармонія: три години на сон, десять — на дискотеку, сім — на друзів і чотири — для активного відпочинку. За решту не буду говорити, а то образитесь і поїдете геть від мене, — посміхнулась Оксана.

— Сер, здається, що ми підпадаємо під визначення «справжніх хлопчиків»!

Ми охоче жартували далі. З нею було цікаво, і я геть забув про ноутбук. Сидів би ось так весь день, вигадуючи всілякі дурниці, щоб Оксана не переставала сяяти посмішкою.

В Ліщинівці вона гостює вперше. Справа в тім, що дядько Михайло (це син баби Сльозки) нарешті одружився. А в його нареченої вже була дитина, тобто Оксана. Щоліта вони відпочивали на Азовському узбережжі, а цього року щось там не склалося з відпусткою, через те Оксану відрядили до бабусі.

— Всього на місяць? — уточнив я із жалем.

— Та хто ж так швидко відвідує Ліщинівку?! — погодився зі мною Олег. — Лишайся до кінця літа. Знаєш, як тут класно?! Не пожалкуєш. Повір нам.

— Що мені ваш хутір, навіть «Фанти» ніде купити, а от море!..

— «Фанта» так «Фанта». Які проблеми! — розвів руками Олег. — Ми вмить: одне колесо ще тут, а друге вже у Тростянці.

— Стривайте, гроші винесу!

— Ображаєш. З нагоди знайомства Житомир та Харків пригощають киян.

— Незабаром до нашої компанії ще й Дмитро із Конотопа приєднається, — додав я, аби якось втішити знудьговану дівчину.

— А Конотопська відьма — це звідти?

— Відьом вистачає усюди, — підморгнув їй Олег.

— Конотоп славний не тільки відьмами, а ще й історичною битвою, — додав і я свої п’ять копійок.

— Так, школа закінчилась, тому попрошу не говорити дурниць, — улесливо зауважив Олег. — Оксано, скажи номер мобільного. Дамо знати, коли під’їжджатимемо.

* * *

Але того дня нам не судилося почастувати киянку. Ми все купили, та не довезли. Словом, окрилені, з гостинцями, ми поспішали назад до Ліщинівки. Двигун скутера на підйомах аж захлинався. Ми раділи несподіваному знайомству. Канікули, що ще вчора здавалися такими сірими, враз заграли всіма барвами веселки. Пахнув, як ніколи, розігрітий сонцем сосновий ліс, що оточував з обох боків дорогу, вривалися аромати скошеного сіна, липового цвіту. Навколо вирувало, п’янило літо, і здавалось, що відтепер піднесений настрій не полишить нас до самої осені.

Тільки-но колеса скутера торкнулись сільської асфальтівки, Олег розпорядився, щоб я сповістив Оксану, і додав обертів. Моторчик загудів джмеликом і поніс нас назустріч пригоді.

На самому розі, де приткнулася хатина баби Сльозки, на нас уже чекала Оксана. Наче професійний гонщик, Олег заклав крутий поворот, від чого моя душа аж схолола. Але думка про те, що на нас зараз дивиться Оксана — прогнала острах. З кожною секундою затяжного повороту скутер усе нижче хилився до землі, аж чиргикались об асфальтівку підставки для ніг. Віраж мав вразити гостю зі столиці. Пілот вправно вів судно. Та ні він, ні я не взяли до уваги, що асфальтівка на перехресті закінчується, а далі — звичайнісінька сільська дорога. Згадали ми про це тоді, коли скутер рвучко кинуло в бік. Олег дивом втримав кермо лайнера, який несподівано втрапив одразу до кількох глибоченних повітряних ям.

Але недовго він контролював ситуацію: бісів чортопхай занесло й розвернуло ледь не на сто вісімдесят градусів. Дужі руки пілота втримали таки кермо і вивернули його в потрібному напрямку, але в цей час заднє колесо потрапило в колію. Олег додав обертів, і скутер, наче молоденький цапок, враз став дибки. Я дивом утримався, щоб ганебно не гепнутися в пилюку посеред дороги. Та тільки переднє колесо торкнулося землі, рука Олега від струсу, різко крутонула до межі ручку газу, і наше судно з ревом зірвалося з місця. Ніколи б не подумав, що задрипані скутери за лічені секунди спроможні розвинути скажену швидкість. І враз перед нами виріс трухлявий, рідкий штахетник. Звісно, що гальмувати було пізно. З розгону скутер розітнув паркан, наче спринтер фінішну стрічку. Кілька разів рвучко сіпонуло то в один бік, то в інший, а потім переднє колесо натрапило на міцну перешкоду і судно стало стовбула, пострушувавши нас на землю.

А далі я нічого не бачив, тільки жадібно хапав ротом повітря, груди стискали металеві обручі. Нестерпний біль скував тіло. Хтось мені згинав і розгинав руки. Обличчя обдала крижана вода…

Потім мене взяли попід руки, допомагаючи у такий спосіб сісти. Перше, що я побачив — це була домовина... Справжнісінька домовина!!! Оббита чорною тканиною з біленьким кантиком. Вона стояла посеред двору на кількох стільцях. Звідти виглядали білосніжні голівки ромашок та ще якихось квітів. Я стулив повіки. Невже це смерть? Та пізнати тонкощі перших хвилин загробного життя завадив знайомий голос:

— Та живий він, живий, бабусю.

— Мабуть, усі кісточки переламав?

— Не схоже.

Здається, це голос Оксани. Відкрив очі, спробував підвестися — різкий біль прошив усю спину. Ледь не зомлів.

— Кум рулює, я — газую. Вдвох ми з кумом летимо. У вас усе трапилось, як по писаному, — з докором мовила Оксана.

— А Олег? З ним все гаразд? — прохрипів я.

— Збирає скутер докупи.

До нас підійшли кілька бабусь.

— Оклигав? — запитала одна з них, схиляючись наді мною.

Я глипав на домовину і не міг нічого втямити: окрім тендітних ромашок, звідти вистромилися передки чиїхось капців...

— Оце так приїхали хлопці: прямо на похорони до баби Кожущихи. Царство небесне рабі Божій.

— Недобрий знак. Відверни й заступи.

— Чого ви хлопця лякаєте. Яких тільки прикмет не понавигадують! — туркотів хтось збоку.

Пришкутильгав Олег: нижня губа розпухла, під очима синець, сорочка розірвана.

— Підводься. Нам іще паркан лагодити, — Олег простягнув мені руку.

Страшний суд

Отже, я завчасно радів щасливому початку літніх канікул. Прикрощі спіткали одразу. Моя бабуся цю подію прокоментувала так: «Доїздилися?! Ще б трішки — і своїм мопедом з ніг збили б покійну бабу Кожущиху». Покійниця лишилися цілою і неушкодженою, а от я вивихнув ногу, пошкодив сухожилля десь там біля шиї, яка «тримає зовсім порожню голову» — це теж бабусині пізнання з анатомії.

Тепер кульгаю і мужньо терплю біль. Далі двору бабуся не пускає. Олег уже не раз навідувався, щоб дізнатися, коли оклигаю. Скутер вже полагодив, і тепер вони з Оксаною катаються цілими днями.

— Я не подивлюсь, що тобі болить, — сварила бабуся. — А коли розмовлятимеш по телефону з батьком, візьму і розповім, як ти з Олегом ледь не протаранив покійну Кожущиху.

— Що ти плетеш? Аж козі смішно! От тільки вдумайся, що ти оце зморозила! — заступався дідусь.

— Гірше, ніж твій онук, уже ніхто не зморозить, — тримала оборону бабця.

— «Протаранив покійну бабу». Отаке бовкнеш — так його