Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Рук крадькома зиркнув на Фелікса. Обличчя його друга променіло палким сподіванням. Удвох вони не раз обговорювали, що означає стати обранцем. Спершу подорож: через Нижнє місто, через Велику дорогу Багнищем і через Темноліс, — здійснити яку допоможуть вірні друзі бібліотекарів. Потім, після періоду напруженого навчання (про яке Фелікс згадував зазвичай скоромовкою), — побудова власного літального пристрою. І ось нині Феліксові мрії-сни про польоти мали нарешті справдитися!

— …не тільки святе, а ще й тяжке, — не вгавав Великий Бібліотекар, але вже тихішим голосом. — І вкрай небезпечне. Ті з вас, хто сподобився вибору, муситимуть боротися з самовпевненістю, найгіршим своїм ворогом. Вам доведеться завжди бути насторожі. Зовнішній світ — небезпечне місце.

Тут Руків погляд стрівся з очима Альквікса Венвакса. Професор ледь помітно кивнув головою бібліотекарському учневі, й Рук відповів йому в той самий спосіб, сподіваючись, що старий не помітить, як спалахнули в нього щоки. До нього дійшли чутки, що професор має намір узяти Рука, як хлопець підросте, до себе своїм постійним особистим помічником. Рук знав, що мав би бути вдячним, адже це, зрештою, саме те, про що мріє більшість бібліотекарських учнів. Але вже сама думка, що доведеться весь вік пронидіти в задушливих підземних нетрищах тунелів та камер, куди ніколи не зазирає сонце, здавалася хлопцеві безпросвітним страшним сном.

— Отже, любі дослідники Світокраю, ви, що всі як один зібралися тут, — провадив Фенбрус Лодд із пафосом, гідним такої врочистої події, — настав час зробити Оголошення!

Палата затамувала подих. Тільки й чути було, що тихе, далеке цяпання, яке відлунювало попід склепіннями, та ще хурчали, мов билися великі крила, лопаті вентиляторів. Очі кожного прикипіли до сувою, якого саме розгортав Великий Бібліотекар Фенбрус Лодд.

— Першим Бібліотекарським Лицарем обрано Стоба Луммуса! — оголосив він.

Бібліотекарські підмайстри привітали цю вість оплесками та віншувальними вигуками, традиційним своїм: «Гей-гей-гей!»; професура ж лише схвально закивала головами. Оскільки Стоб Луммус мав блискучі успіхи в науці, його обрання не подивувало напутників — хоча двоє чи троє з присутніх тут старіших, мудріших академіків не пропустили нагоди зазначити, що Стоб переконається вже незабаром: самої бібліотечної мудрості не досить для успіху.

Рук із Феликсом глянули вниз і побачили кремезного парубійка з широкими плечима та густою чорною кучмою на голові, якого товариші взяли на плечі.

— Ото, певне, він, — мовив Фелікс, пильніше придивляючись до першого об-ранця. Йому стало трохи тривожно, що не його, Фелікса, назвали першим. — Стоб Луммус, — здвигнув він плечима. — Щось не чув я про такого…

Рук насупився.

— Зате я, здається, чув, — зронив він задумано. — Він зі Східних околиць, із самої глушини. Чи не син отого великого сторожа з каналізаційного дозору — пригадуєш, із рубцем на щоці?..

— Син сторожа, кажеш? — перепитав Фелікс. Був час, коли інші підмайстри звинувачували його: користаєшся, мовляв, з високого становища свого батька, що обіймає найвищу посаду. Фелікс із ними не погоджувався. Те, що він син Великого Бібліотекаря і брат славетної Варіс Лодд, мало хіба що один наслідок: усяк сподівався від нього чогось надзвичайного. Мовляв, йому слід у всьому мати вдвічі вищі показники, ніж решті. Іноді він просто не уявляв, що таке йому до снаги. Часто помічав розчарування в очах своїх учителів. Тільки Рук і далі плекав непохитну віру в свого друга.

— Тепер твоя черга! — шепнув він.

Фелікс кивнув головою, але нічого не відповів. Ще не встиг Стоб Луммус дійти до помосту, як Фенбрус Лодд удруге підніс сувій до очей. Уся палата знову принишкла — Великобуряна аж бриніла від напруженого очікування.

— Другим Бібліотекарським Лицарем обрано… — Фелікс насилу проковтнув слину, а Рук закусив спідню губу… — …обрано Маґду Берлікс!

Здавалося, вся палата разом глибоко втягла у себе повітря, а тоді вражене «Ах-х-х!» пішло гуляти по Великобуряній, відбиваючись від стін та склепінь. А ще за мить, коли названа дівчина показалася всьому зібранню, воно враз розкололося на дві частини. Одна половина піднесла руки й заплескала в долоні, а друга так і не вийняла рук із кишень — ці, другі, здивовано перезиралися між собою.

Тим часом Маґда Берлікс, висока дівчина з проникливими зеленими очима і трьома товстими косами, перебувала в одному з човнів. Її підняли на Світляковий міст, де вона стала обіч Стоба Луммуса.

Хтось із задніх лав зневажливо свиснув, але оплески заглушили той свист, а голос із боку Головного тунелю зикнув:

— Ще одна Варіс Лодд!

Хто був за цю кандидатуру, загукав щось схвальне, а хто був проти — прикусив язика, бо як тепер відкинеш обрання Маґди Берлікс, не засудивши заодно й найкращої, найхоробрішої, найрозумнішої зі сподоблених будь-коли звання Бібліотекарського Лицаря?

Фелікс дивився просто перед себе, тамуючи сльози. Чи ж годиться йому не пройти — йому, хто має такого батька і таку сестру? І все ж таки: а що, коли не пройде? Як потім датися людям на очі? Він обернувся до Рука і смикнув тамтого за рукав.

— Правда ж, я не пройду? — запитав. — Правда ж, Руку? Мого імені не назвуть.

— Назвуть! — запевнив Рук. — Таж тут ніхто тебе, Феліксе, не заломить! Ніхто не поборе тебе, не поб’є навкулачки. Ти найкращий у бою на мечах. І в торохболі та параджустинґу…

Фелікс похитав головою.

— Натомість наука тягне мене донизу, — поскаржився він. — Завжди так було. Навчання. Запам’ятовування. Без твоєї допомоги я б і того, що маю, не здобув.

— Дурниці! — твердо заперечив Рук. — Зрештою, нащо здалися книжки тому, хто б’ється так хвацько, як ти?

— Мабуть, твоя правда, — кивнув головою Фелікс. Відтак запитав, помовчавши і свердлячи Рука поглядом: — Як ти гадаєш, по-дурному я поводжуся?

— Ні, не по-дурному, — запевнив Рук. — Але ти непокоїшся намарне. Є одна цілком очевидна причина, чому досі не назвали твого прізвища.