Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

— Власне кажучи, ти мав би бути не тут. Доступ до летючих аналоїв закрито. Чи ти забув, що сьогодні — Церемонія Оголошення?

І тут у підземній палаті залунали ріжки. Сьома ранку!

— Ой, ні! — простогнав Рук. — Нині Феліксів великий день, а я йому пообіцяв, що допоможу до нього приготуватися! Я не маю права його підвести.

— Вгамуйся, Руку, — мовив пан професор. — Наскільки я знаю Фелікса Лодда, він ще й досі задає хропака у своєму гамаку.

— Ото ж бо й воно! — вигукнув Рук. — Я сказав, що розбуджу його!

— Ти обіцяв його розбудити? — мило всміхнувся пан професор. — Ну, то біжи. Як поквапишся, то ви обидва ще поспієте сюди вчасно.

— Дякую, пане професоре! — видихнув Рук і чкурнув через міст.

— Егей, Руку! — загукав услід йому Альквікс. — Ще одне: не забудь трохи причепуритися, хлопче!

— Не забуду, пане! — пообіцяв Рук. — І ще раз дякую, пане!

Аж ось Буряна палата вже позаду — він стрибнув униз і пірнув у вузьку трубу. Щойно парубійка знов огорнула темрява, настрій його теж потьмарився.

Знов ожили спогади про нічний кошмар: гарчання лісових вовків та вигуки людоловів. І жахливе, моторошне відчуття цілковитої самотності.

Гай-гай, Фелікс піде, і він знову залишиться сам-один. Гадючкою заповзла у мозок прикра думка: «А що, коли Фелікса не оберуть? Що, коли він проспить, і…»

— Ні! — гупнув Рук кулаком собі в скроню. — Ні! Фелікс мій друг!

Відсунувши дверну завісу з товстої волорожачої шкури, Рук увійшов до спальні свого товариша. На відміну від вологої та вбогої спальні бібліотекарських учнів, це приміщення було тепле і затишне, адже Фелікс Лодд користувався усіма перевагами підмайстра. У грубці в кутку палахкотіли дрова, на стінах висіли вовняні килими, а підлога була встелена солом’яними матами. Ріжки якраз просурмили останній сигнал усім вставати, коли Рук підійшов до гамака з клаптиковою ковдрою замість матраца, з пухкими подушками і теплими коцами.

Рук глянув на друга. Той мав такий задоволений, безжурний вигляд, ніби, — це підказувала й усмішка, що торкала кутики його вуст, — йому снився приємний сон. Чи ж не сором будити такого щасливця?

— Феліксе! — стурбовано гукнув Рук, термосячи друга за плечі. — Феліксе! Вставай!

Фелікс ураз розплющив очі.

— Що таке? — Він глянув угору. — Руку, це ти? — Тоді усміхнувся і ліниво потягся. — Котра година?

— Ми спізнюємось, Феліксе… — почав Рук.

— А мені снився предивний сон, — урвав його Фелікс. — Я літав, Руку. Ширяв понад Темнолісом! Ти тільки уяви собі! Літав високо-високо у чистому небі! Відчуття фантастичне… Піке сюди! Піке туди! Аж верховіття дерев черкаю… А тоді попав у вихор — і пішов у штопор. — Очі йому звузилися. — Либонь, тієї миті, як ти мене розбуркав.

Рук похитав головою.

— Невже ти забув? — спитав.

— Забув про що? — позіхнув Фелікс.

— Про те, який сьогодні день! Сьогодні ж Церемонія Оголошення!

Фелікс вискочив з гамака, порозкидавши подушки та подушечки і перевернувши невеличку візерунчасту лампаду.

— Церемонія Оголошення! — вигукнув він. — А я думав, вона щойно взавтра! — Хлопець сердито роззирнувся по спальні. — А щоб воно запалося, це дурняче місце! — закричав він, висмикуючи своє вбрання з важкої свинцево-дерев’яної скрині, що стояла під гамаком. — Ні тобі ранку, ні тобі вечора. Як можна стежити за часом у цій ямі?

— Та ти не хвилюйся! — заспокоїв друга Рук. — Оце тільки щойно прозвучав останній ріжок. Якщо поквапимося, то ще встигнемо на Світляковий міст перше, ніж Професор Темрявознавства почне читати присягу — хоча всі найкращі місця тим часом дістануться іншим.

— Та начхати мені на ті місця, — огризнувся Фелікс, силкуючись розплутати вузол на поясі свого однострою. — Я вже стільки чекав на ту Церемонію Оголошення! Я помру, якщо не вирвуся мерщій із цих набухлих водою риштаків і не відчую подиху вітерцю на своєму обличчі, не вдихну чистого, свіжого повітря.

— Дай-но я, — запропонував Рук і, забравши пояса у друг а з рук, вміло розплутав вузол. Тоді вручив пояса Феліксові, що пихкотів, нацуплюючи на себе важке вбрання старшого учня.

Рук сумовито всміхнувся. Це ж бо востаннє йому випадає нагода виручити друга з якоїсь халепи, адже сьогодні Професор Темрявознавства неодмінно має оголосити, що Фелікса Лодда посилають до Озерного приплаву для завершення освіти. А там уже Феліксові доведеться самому дбати про себе: пильнувати, щоб учасно здати роботу, щоб одежа була чистенька та охайна і щоб не проспати важливих подій. Там не буде коло нього Рука, щоб його доглянути.

Але там, на Вільних галявинах, Фелікс неодмінно заведе собі купу нових друзів, бо, хоч би де він обертався і хоч би до чого брався, він завжди опинявся в центрі уваги і ставав загальним улюбленцем. Достоту, як і його сестра ще раніше, Фелікс подасться по свою велику пригоду і здобуде собі славне ім’я там, у світі сонця та свіжого повітря. А він, Рук, зостанеться сам-один…

Нарешті Фелікс підперезався і ступив крок назад. Рук оглянув його з голови до п’ят. Він уже вкотре чудувався, дивлячись на друга: ще кілька хвилин тому Фелікс хропів, хоч коти гармати, а тепер стоїть перед ним такий величний у своєму церемоніальному вбранні, наче не кілька хвилин, а кілька годин пішло у нього на святкове чепуріння.

— Ну, як я виглядаю? — запитав Фелікс.

— Хоч куди козак! — усміхнувся Рук. — Ти пройдеш!

— Хвала Землі й Небу! — мовив Фелікс і, взявши два ліхтарі, дав один Рукові. — Гаразд, ходімо вже. До Світлякового! На мене ж бо чекатимуть.

— Тихо, Феліксе! Дай прислухатися…

Рук обережно наблизився до входу в тунель і махнув Феліксові рукою, щоб той не ворушився.

— Здається, я щось почув, — прошепотів