💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Дитячі книги » Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Читаємо онлайн Останній із небесних піратів - Пол Стюарт
Темрявознавства, і мучити їх, аж поки вони розкаються, що перебігли у ворожий стан, та почнуть благати, щоб він їх простив. Авжеж, він залюбки їх простить. Простить усіх, хто тільки попадеться йому в лабети, — навіть Фенбруса Лодда.

А тоді візьме та й познімає голови їм усім.

— Дуже добре, Ксанте, — нарешті подав він голос. — Я даю тобі дозвіл податися за ними назирці.

— Дякую, повелителю! Дякую! — Уперше за всю розмову в Ксантовому голосі прорвалося почуття. — Ви не пошкодуєте, що так вирішили, володарю, слово честі!

— Сподіваюся, не пошкодую, Ксанте, — прозвучала холодна відповідь. — Якщо ж ти підведеш мене, тобі вже напевняка доведеться шкодувати, що я так вирішив. Закарбуй це собі на лобі!



Лиховісні слова Орбікса Ксаксіса ще лунали у Ксантових вухах, коли хлопець вийшов із палати і почав спускатися східцями вниз — шляхом, яким сюди прийшов. Накинувши каптура на голову і щільно загорнувшись у плаща, він тримався тіні, аби нікому не впадати в око. Ось він поминув спостережні містки, ось пройшов повз казарми сторожів, повз великі зали, лабораторії та кухні, все глибше й глибше спускаючись у темні, страхітливі каземати нижніх поверхів зловіщуватої Вежі ночі.

Скрізь довкола себе він чув тихі схлипи та стогони в’язнів. Сотні їх гибіли тут: землезнавці, небесні пірати, запідозрені у шпигунстві та зраді, ба навіть Сторожі, що попали в неласку. Усі вони сиділи під замком, дожидаючи суду, що тягтиметься цілими роками і, майже напевне, скінчиться стратою. А тим часом вони мусили скніти по своїх камерах — якщо можна назвати камерами абияк склепані поли, що стриміли зі стін над глибочезною пусткою посеред вежі.

Аж ось Ксант зупинився на невеличкому майданчику, утвореному там, де роздвоювався сходовий марш, і повернувся обличчям до дверей. Відтулив круглу накривку підглядального вічка і зазирнув досередини. Тамтешній в’язень сидів — достоту в тій самій позі, в якій Ксант був залишив його близько двох годин тому.

— Це я! — прошипів він. — Я повернувся.

Згорблена постать не зворухнулася.

— Ти мав слушність, — уже голосніше промовив Ксант. — Це спрацювало. — Та в’язень і далі сидів нерухомо. Ксант набурмосився. — А я гадав, тобі цікаві будуть мої добрі вісті, — додав він ображено.

Аж тепер в’язень обернувся і вп’яв очі у підглядальну щілину. Він був старий, із глибоко запалими очима та щоками. Його пишна сива борода і поріділа чуприна стемніли від бруду, що осідав на них цілими роками. Ось він звів острішкувату брову.

— Цікаві? — перепитав він. — Таки-так, Ксанте: либонь, мені вони цікаві. — Він окинув поглядом свою камеру і стомлено похитав головою. Вузькі поли, що стриміли зі стіни в пусте, лунке осердя вежі, не мали огорожі, одначе втекти звідси було ніяк. Окрім дверей, надійно замкнених на засуви ззовні, звідси був тільки один вихід — надолину, на певну загибель далеко внизу. Він знов обернувся до підглядальної щілини. — Але я ще й заздрю тобі, просто нема слів, як я тобі заздрю.

Ксант збентежено ковтнув слину. Тут, у глибинних смердючих нутрощах-нетрищах вежі, ця камера була така страшна, що страшнішої годі й придумати. У ній стояло бюрко (в’язня як вченого змушували працювати на Сторожів) та ще лежав брудний солом’яник для спання. І більш нічого. Упродовж усього Ксантового життя і багатьох-багатьох іще давніших років камера була для цього в’язня цілим світом.

— Я… Пробачте! — промимрив Ксант. — Я не подумав.

— Ти не подумав, — промурмотів старий. — Яка іронія в цих словах, Ксанте! Адже я тут тільки те й роблю, що думаю. Думаю про все, що сталося, про все, що я втратив, що відібрали в мене. — Тут він замовк, а коли знову звів очі, на устах його вже грала усмішка. — Ти полюбиш Темноліс, Ксанте! Я знаю, що полюбиш. Там, звісно, небезпечно — так небезпечно, що тобі й не снилося. І все одно це чудове місце — уроче, хвильне…



Ксант радісно закивав головою. Адже, зрештою, саме завдяки їхнім довгим розмовам про тамту нескінченну пущу в хлоп’ячій душі й зародилася цікавість до Темнолісу. Удвох вони залюбки говорили і про стежки лісових тролів, і про місця, де водяться трав’юни, і про блудні вогники — блуди, та найдужче Ксант полюбляв розмови про святе Верхоріччя високо в далеких горах. Але старому в’язневі судилося повертатися в любі краї хіба в спогадах. Ксант знав, що Найвищий Сторож Ночі вважає тамтого за надто важливого б ранця, аби бодай колись випускати на волю, а щоб утекти — ніхто ще зроду не тікав із темниць Вежі ночі!

Тим часом двоє замурзаних щуроптахів сіли на край в’язневого полу. Він заплескав на них у свої худі, кальні долоні, й стерв’ятники з пронизливим криком, знову знялися в повітря.

— І не вертайтеся! — крикнув він їм навздогін. — Я ще не труп. — І, пирхнувши, додав: — Встигнете обібрати мої кості, як помру. Правда, Ксанте?

Юний підмайстер ніяково скривився.

— Прошу тебе, не кажи так! Може, ще випаде якась щаслива нагода. Я певен: випаде.

— Тихо, тихо, Ксанте! — застеріг в’язень. — Такі балачки — зрада. Як не хочеш скінчити сам на тюремному полу, — майся на бачності. — І знову втопив очі у свій сувій. — Я думатиму про тебе, — кинув він наостанок.

Наступного ранку Рук Човновод стояв у холодній, сирій спальні, пакуючи свої речі (їх було зовсім небагато) у мішок-заплечник. Розв’язав і знов зав’язав чорного шарфа на шиї. Ще раз озирнув оберег із дуба-кривавника. Потер один об одного два небесні кристали: іскрини впали на підлогу і, зашипівши, згасли.

— Де ж це Фелікс? — уже вкотре запитав він самого себе. Від тієї миті, коли вчора його, Рукове, ім’я пролунало зі Світлякового мосту, він Фелікса у вічі не бачив. Спальня його друга порожнювала, в гамаку ніхто не спав, з інших старших підмайстрів теж ніхто його начеб ніде не бачив. Рук був збентежений. Дивина, та й годі! Фелікс, попри все своє гірке розчарування, просто не міг

Відгуки про книгу Останній із небесних піратів - Пол Стюарт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: