Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Мордобрил зупинився як укопаний, і завив із пекельного болю. А тоді обернувся, і Рук відчув, як чудисько пропекло його своїм лютим поглядом.

— Добра робота, Руку, — похвалив його ззаду Феліксів голос. — А тепер геть з дороги, хай я його доб’ю!

Та мордобрил, хоч і калічний, здавалося, і на п’ятьох лапах рухався ані крихти не забарніше, ніж на шістьох.

Поки Фелікс ступив десяток великих кроків, чудовисько вже досягло кінця тунелю і щезло.

— Начувайся! — грізно закричав йому вслід Фелікс. — Цього разу ти втік, але наступного вже не відкрутишся! Кладу голову до пня, лихий мій друже!

Рук копнув відтятого хвоста носаком чобота. Коли то він буде, той «наступний раз»? Адже ж Фелікса мали послати до Озерного приплаву, а там йому буде зовсім не до кровожерних мордобрилів.

Аж тут здаля, з глибини підземних трубних нетрищ, долинули вітальні гуки юрби. Луна пішла гуляти тунелями, заглушивши цяпання води. Фелікс обернувся до Рука.

— Церемонія Оголошення! — вигукнув він. — Уже почалася! Хутчій, Руку, нам треба поквапитися. Якщо я не почую, як оголосять моє ім’я, я цього не переживу!

На ту хвилю хлопці вже досягли кінця вузької труби. Фелікс глянув ліворуч, відтак праворуч — у сусідній тунель.

— Здається, нам ліворуч.

— Ні, — заперечив Рук, — звертаймо праворуч. Так буде швидше. — І кинувся в тунель праворуч, гукнувши Феліксові: — Йди за мною!

Ось Рук ковзнув у занедбану неосвітлену трубу, що відкрилася по ліву руку. Фелікс не відставав від нього. Труба була стара, потріскана, на її дні стояли калюжі, валялося всяке сміття, половняк. Товсте й липке павутиння нічних павуків обліплювало обличчя двом хлопцям, що, спотикаючись, чалапали по калюжах.

— А ти певен, тьху, що це правильний шлях? — висловив сумнів Фелікс, випльовуючи з рота осоружне павутиння. — Щось я вже не чую криків юрби.

— Просто всі помовкли, — пояснив Рук. — Твій батько вже, певне, виголошує свою промову. Довірся мені, Феліксе. Чи ж я коли тебе підводив?

— Ні, — похитав головою Фелікс. — Ні, Руку, ти ніколи мене не підводив. Ба, мені тебе бракуватиме.

Рук не відповів. Через гіркий клубок у горлі він не міг і слова вимовити.

— Таки твоя правда! — вигукнув Фелікс за мить, коли до їхньої труби проник глибокий, гучний голос Великого Бібліотекаря. — Цей голос я пізнаю хоч де.

— Ласкаво просимо! — вигукував Фенбрус Лодд. — Ласкаво просимо до Бібліотеки Великобуряної палати вчених бібліотекарів усіх течій та напрямків — у цей день, з нагоди Оголошення.

— Звук такий, наче ми вже зовсім близько, — зауважив Фелікс.

— Не «наче», а таки й справді близько, — виправив Рук. — Ще трохи і… Ну от, ми й прийшли.

Він шмигнув до ширшої труби, яка за п’ятдесят ступнів раптом вивела їх у Великий Головний тунель. Рук полегшено зітхнув. Обійшлося! Просто перед ними розкрилювалась арка входу до Великобуряної палати.

— Ходім, ходім, — понуро буркотів Фелікс. — Либонь, самі стоячі місця й лишилися.

Рук задивився на великі юрби, на всіх, хто зібрався на Церемонію Оголошення. Вони розтікалися з Великобуряної палати, шукаючи кращих місць.

— Як пощастить, шаснемо за двері, — сказав він.

— Завиграшки, — запевнив Фелікс. — Ану побережіть спини! — закричав він добродушно. — Дорогу підмайстрові з призначенням до Озерного приплаву!

У Великобуряній було незвичайно тепло — стільки напхалося до великої палати люду. На Чорнодеревному мосту ніде було яблуку впасти, а ще ж стільки ґав тулилося до окремих містків-помостів, стільки гойдалося на вертких летючих аналоях! Незабаром і Фелікс, і Рук уже обливалися потом, а їхня намокла одежа парувала.

Пропхавшись наперед крізь юрбу, що заповнила Чорно-деревний міст, Рук і Фелікс видерлися на нижню поперечку різьбленої балюстради і задивилися на менший Світляковий міст. Внизу під ними вода майже не текла, бо давно вже не було бучних дощів нагорі, а на плесі рясніли човни та плоти, які мало не черпали бортами воду, бо й на них повно було глядачів, а човнярі утримували суденця на місці довгими жердинами з гаками.

— Вони всі там, — зауважив Фелікс, повівши підборіддям у бік подіуму на Світляковому мосту.

Рук кивнув головою. Обабіч промовного балкону Великого Бібліотекаря, звідки Фенбрус Лодд звертався до юрби, сиділи у кріслах з високими спинками Професори Світло-знавства й Темрявознавства — Ульбус Веспіус і Таллус Пенітакс. Обидва були колись небознавцями, але потім, обурившись поведінкою Сторожів Ночі, вирішили пов’язати свою долю з Бібліотекарськими Академіками. А вже обабіч цих двох сиділи, по шестеро з кожного боку, старійшини бібліотеки.

Голос Фенбруса Лодда лунав по всій принишклій палаті.

— Ще ніколи Раді Трьох не було так нелегко вибрати майбутніх мандрівників до Озерного приплаву. І не за браком, зауважмо, підхожих кандидатів, а швидше навпаки. Кожен з ваших бібліотечних старійшин висував свого чудового претендента і наводив слушні аргументи на його користь…

Рук окинув поглядом усіх дванадцятьох достойників, одного за одним. Їхні кар’єри засадничо різнилися між собою. Декотрі були блискучі землезнавці, що повернулися з вигнання, аби допомогти новій підземній бібліотеці стати на ноги; інші — видатні небознавці, що подібно до самих Професорів Темрявознавства і Світлознавства перейшли на бік супротивника, коли превражі Сторожі Ночі запанували в Санктафраксі. Але в декого з них минуле було книгою за сімома замками. Руків погляд упав на Альквікса Венвакса. Добрий професор, що взяв хлопчину під своє крило, належав якраз до третіх. Його минуле повивала непроникна таємниця.

— Як і щоразу, — провадив Великий Бібліотекар, — ми звели