Оті з Десятої Тисячі - Єжи Брошкевич

Екіпаж «Ролера» більшу частину своїх наукових досліджень виконував у космічному просторі. Космольоти «Альфа і «Бета» віддалялися на десятки і сотні тисяч кілометрів від бази, часто в протилежні боки, щоб опинитися якнайдалі від майбутньої траси «Землі». А «Розвідник», як правило, вісім годин на добу буй полишений сам на себе. Він сам вираховував собі шлях у просторі й контролював швидкість польоту, сам дбав про наукові механізми в лабораторіях і про метеликів у ботанічному саду, сам регулював яскравість штучних сонць і форми хмар на штучному небі, сам підсмажував людям грінки на сніданок і збирав фрукти на вечерю, сам готував космольоти до старту і сам готував салат із самостійно вирощених овочів. Після прибуття юних гостей обов'язки «Ропера» значно ускладнилися. Проте ніхто з дорослих і не здумав втручатися. Це вже була справа самого «Розвідника», і край.

Екскурсія по «Розвіднику» була, звісно, побіжна. Адже Іон замовив найменшу годинну програму.

Почали із зовнішньої оболонки «Розвідника». Оболонка була двісті метрів завтовшки — десять метрів першого захисного шару, потім тридцятиметровий ізоляційний шар і дві внутрішні захисні оболонки. Далі йшли: покриття штучного неба, де містилися контейнери дощів, приводні механізми, сонячні печі, насоси вітрів, фабрики атмосфери і так далі, і тому подібне, аж до ліфтових станцій та інкубаторів, де вирощувалися кілька видів птахів.

Оглянувши зовнішню оболонку, вони за кілька секунд пролетіли крізь атмосферу, яка огортала внутрішню поверхню «Розвідника». Це була ніби зменшена копія Старої Батьківщини — Землі, зі своїми садами, парками, городами і всякою іншою всячиною.

Все це діти бачили ще під час сніданку, тому «Ропер» зразу ж переніс їх під поверхню, до своїх найважливіших відсіків, туди, де містилася більшість механізмів, де були головні пульти програмування, наказів, зв'язку, вимірювань, дій і енергії, а також вузли, які обслуговують людей і доглядають рослинність на поверхні внутрішньої кулі.

В цій частині «Розвідника» вони пробули сорок хвилин.

За весь цей час жоден із екскурсантів не обмовився й словом. Говорив лише «Ропер» — описував самого себе скромно й зрозуміло і тільки зрідка вдавався до точних даних та формул.

Нарешті, коли програма екскурсії вичерпалася і діти потомилися від вражень, «Розвідник» зробив їм приємний сюрприз: виніс їх на поверхню, в ботанічний сад, і проспівав відому пісню про самого себе — пісню, яку написав геніальний вісімнадцятирічний композитор із Марсополіса на слова сатурнійської поетеси.

Вони слухали й дивилися на оксамитну зелень саду, на велику білу хмару, що пливла екранами штучного неба.

Над садом, мов пуп'янок, розквітла дощова хмарка.

«Розвідник» замовк. Тоді тихо сказав:

— Кінець розмови. На все добре.

— На все добре, — відповіли діти. Потім надовго запанувала мовчанка.

Нарешті Алька глянула на Іона, показала рукою на довколишній краєвид і прошепотіла, ніби звіряючи якусь велику таємницю:

— Тут справді гарно.

Іон поважно кивнув головою. Спершу хотів щось сказати, але промовчав. Тільки широко всміхнувся до Альки. А та усміхнулася йому.

Алік лежав на спині й дивився вгору.

Алька, Іон і Робік пішли оглядати якусь незвичайну квітку з Ганімеда[1]. О пів на дванадцяту всі йшли купатися. Перед цим варто було трішки посидіти в тиші й спокої.

Тому Алік зостався тут. Він наспівував приспів з пісеньки «Розвідника» і дивився на хмаринку, що пропливала над його головою. Хмаринка щохвилини змінювала форму, ставала то дивною рибою, то химерним деревом, то, нарешті, звичайнісінькою хмаркою.

Потім Алік заплющив очі. Він був просто щасливий. Думав про той день, коли вперше, як майбутній член екіпажу, познайомиться з «Землею». І Алік вирішив ще до вечері сісти за невеличку поему, яка вже давно «ходила за ним». В цьому напіввірші-напівпісні повинне було відбитися все: роздуми про Центавра, хвилювання перед майбутнім польотом і почуття, пережиті на поверхні «Розвідника», а головне — радість від того, що ти живеш, мислиш, сподіваєшся.

Він так замислився, що почав дрімати. Розбудив його Іонів окрик:

— Алі-і-і-і-іку!

Алік скочив на рівні ноги.

— Що?

Іон, Алька й Робік підстрибом бігли через оксамитно-зелену поляну до вишки для стрибків, яка стояла над плавальним басейном.

— Доганяй нас! — крикнула Алька.

— Тікайте! — по-звірячому зарикав Алік. — Кого зловлю — з'їм на місці!

Йому вдалося догнати лише сестру. Іон дуже сміявся і все питав, чому Алік не їсть її. Той виправдовувався — мовляв, немає апетиту. Але коли стали плавати, то з'ясувалося, що у воді Іон міг конкурувати хіба що з Аліком. До Альки йому було далеко. Вона випереджала їх обох в кожному запливі, на будь-яку дистанцію і в будь-якому стилі.

Після шостої спроби Іонові довелося визнати її перевагу, як гіркий, але незаперечний науковий факт.

— Нічого не вдієш, — мовив він, програвши вшосте. — Здаюсь.

Вони лежали, відсапуючись, на березі басейну. І раптом Алька здивовано глянула на Робіка.

— А ти чого так дихаєш? — запитала. — Роботи ж не стомлюються.

Робік трохи глузливо хитав головою.

— Я роблю це просто із ввічливості, — відповів він.

— Із ввічливості? — перепитала Алька.

— Дорогенька! — пояснив Робік оксамитним голосом;— Нам, роботам, ввічливість дається набагато легше, ніж вам, дітям людей.

— Оці твої слова не дуже ввічливі, — сухо зауважила Алька.

— Звісно, — погодився Робік. — Я просто сказав правду.

— Ще краще, — буркнула Алька.

— Ви що, взагалі ніколи не мали справи з висококваліфікованим роботом-охоронцем? — іронічно запитав Робік.

Алька хотіла дати відсіч, але Алік випередив її.

— Знаєш, Робіку, — заговорив він швидко, — умови життя на Старій Батьківщині такі легкі — куди нам до інших