Оті з Десятої Тисячі - Єжи Брошкевич
— Ходімо швидше, — сказав Іон. — Батько дозволив нам вийти на поверхню.
— Що? — здивовано перепитали близнюки.
— Швидше, — підганяв Іон і побіг, але не до дверей, а до голубого квадрата посеред підлоги — площадки швидкісного ліфта.
— Якщо встигнемо, — швидко пояснив Іон, — то побачимо їхній старт.
— Нарешті! — зітхнула Алька. — Нарешті побачимо щось справді цікаве.
— Вихідна камера, готові! — наказав Іон ліфту.
Навколо них ледь чутно зашелестіли, змикаючись, стінки ліфта. На мить зробилося тихо. Ці ліфти — не найприємніший засіб зв'язку. Підіймаєшся чи спускаєшся, завжди паморочиться голова, тисне в потилиці, перехоплює подих.
Але це тривало недовго, лише кілька секунд. Знову прошелестіли стінки ліфта, і всі четверо опинилися в круглому залі, де замість стін були самі шафи — високі й вузькі, щільно підігнані одна до одної. Над чотирма шафами вже горіли зелені написи: «Алька», «Алік», «Іон», «Робік».
— Прошу, — Іон вказав на написи. — Заходьте кожний у свою шафу. Автомати одягнуть вас у комбінезони і не випустять без перевірки.
Алік і Алька бігом кинулися до своїх шаф. Іон на хвильку затримався. Зі стелі спустилася до нього срібляста «бджола».
Алька завагалася.
— А ти чому баришся, Іоне? Що ти там робиш? — запитала вона.
Іон усміхнувся.
— Треба дати деякі розпорядження.
Він тихо промовив до «бджоли» кілька слів. Сріблястий мікрофончик шугнув угору, а Іон побіг до своєї шафи.
— Все гаразд! — крикнув він біжучи.
Алік уже зачинився в своєму гардеробі, а тієї миті, коли Іон закінчив коротку розмову з мікрофоном, Алька теж переступила поріг шафи.
Тут панував напівморок. Легкі доторки автоматичних рук допомогли прибрати потрібну позу: ноги трохи в сторони, руки вгору, голова прямо. За секунду зі стелі опустилася легка тінь: космічний комбінезон, тонкий і легкий, з кулястим прозорим шоломом.
— Ну, як там? — почувся біля самого вуха Альки Іонів голос. — Чуєте мене?
— Так, — відповів Алік.
— Так, — прошепотіла Алька.
— Авжеж, — мовив Робік.
— Прекрасно, — сказав Іон. — Зараз почнеться перевірка…
В Альчиному гардеробі замиготіло застережливе біле світло. Комбінезон щільно обліг її тіло, а на ноги автомати натягли великі черевики з плоскими, округлими підошвами.
— Чому тут за мене все роблять автомати? — почувся роздратований голос Аліка. — Я ж не мала дитина.
Хтось засміявся ледь поблажливо, і Алька спершу не могла збагнути хто.
— Любі близнюки, — сказав Робік, — примірка космічних комбінезонів надто тонка робота для людських рук.
— Вірно, — підтакнув Іон. — Ви вперше виходите на поверхню?
Алька відповіла, трохи повагавшись:
— В таких умовах — вперше.
— Що означає «в таких»? — здивовано запитав Іон.
— Ну… — почала вона неохоче.
Алік, сміючись, перервав її.
— Моїй гарній сестрі, — сказав він, — соромно зізнатися, що до цього ми ніколи не були на справжній поверхні.
— Зрозуміло, — буркнув Іон.
— Коли ж, нарешті, почнеться та перевірка? — злостиво запитала Алька.
Ніби у відповідь, в кабінах спалахнули зелені написи: «Кінець перевірки», і Алька почула дружний вибух сміху, тим дратівливіший, що Алік, мастак перекривляти інших, уже почав кудкудакати і кашляти в стилі «захриплої зозулі».
Як в такому становищі зберегти гідність? Хіба що промовчати. І Алька промовчала.
На щастя, хлопці перестали хихотіти. Двері шаф відчинилися, і всі четверо знову вийшли в зал.
— Сюди, — показав Іон.
Слідом за ним близнюки і Робік знову стали на голубий квадрат швидкісного ліфта.
— Уже? — прошепотіла Алька.
Іон кивнув.
— Готові, — сказав він. — Нагору. Готові. І нарешті…
— Ох! — зітхнула Алька.
— Ну й ну, — мовив Алік.
В їхніх голосах вчувалося здивування, повага, захоплення, приголомшеність і навіть цілком очевидний, хоча й старанно прихований, страх. Нічого дивного, однак, в цьому не було.
Вони потрапили на величезну, зовсім гладеньку поверхню, де, ніби в дзеркалі, відбивалися їхні обриси.
А над ними відкрився оксамитно-чорний, сповнений білими іскрами й туманними цятками, безмежний і безконечний простір Великого Космосу.
Ліфт зупинився. Від нього зостався лише слід: темний квадрат на опалесціюючій зеленкуватій площині. Діти стояли, тримаючись за руки, і мовчали. Навіть сатурнієць Іон, що давно звик до таких картин і ще до приїзду близнюків кілька разів виходив на поверхню, кожен вихід переживав, як особливо врочисту хвилину.
— Ось він який, «Розвідник»… — тихо прошепотів Алік.
— Так, — сказав Іон.
— А це орбіта Десятої Тисячі?
— Так, це орбіта Десятої Тисячі, — підтвердив Іон.
Напружену тишу порушив голос Робіка:
— Увага! За хвилину старт космольотів.
— Куди треба дивитися? — запитала Алька.
— Туди, — вказав Робік-всезнайко і взявся відлічувати останні секунди: —… п'ять, чотири, три, дві, одна. Старт!
З-за круглого обрію спокійно й повільно випливли два стрункі веретена — космольоти з дослідниками і вченими, яких діти нещодавно бачили в Головному Залі Стартової вежі. Перший космоліт — «Альфу» вів Марім, другий — «Бету» — Орм Согго.
На якусь мить космольоти зависли над небокраєм недалеко один від одного.
— Десять нуль одна, — повідомив Робік.
Два блискучі веретена почали підніматися вгору. Спершу вони піднімалися повільно і спокійно, потім швидше, зменшуючись в глибині неосяжної ночі до світних рисочок, а тоді раптом перетворилися на дві вогняні смуги, які даленіли, блідли і ось щезли зовсім.
— Десять нуль п'ять. Повна швидкість, — сказав Робік.
Іон глянув
