Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл

І тут він помітив Міка, який спостерігав його, зручно вмостившись на своїх подушках.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповів Мік. — Упився до зелених бісиків, га?

— Атож, — коротко відповів п’яний. — Скільки в цій нічліжці беруть за ніч?

— Ніскільки, — сказав Мік. — Вважай себе почесним гостем.

П’яний щось пробурмотів. Він мав м’ясисті, одутлі щоки, вкриті сірою щетиною, й опухлі, червоні, як від сліз, очі. Ніс у нього був великий, бульбастий і всіяний глибокими чорними порами, в яких, здавалося, ховались волосинки.

— Ми з тобою не знайомі? — сказав він Мікові. — Ти не бував у Мілд’юрі? Чи в Оверфлоу, Пайенглі, Бурку?

— Ні, — відповів Мік і сунув руку в тумбочку по сигарету. — У тих місцях я ніколи не бував.

— Тоді, виходить, ми не знайомі.

Він посидів, дивлячись просто себе, машинально бгаючи ковдру, а тоді злякано прошепотів:

— Що це? Ондечки, коло стіни! Воно ворушиться!

— Це стілець, — сказав Мік, глянувши туди.

П’яний швиденько заліз під ковдру й накрився нею з головою. Він трусився всім тілом.

Побачивши це, я й собі заліз під ковдру і накрився з головою.

— Агов! — почув я голос Макдональда, але не ворухнувся.

— Агов, Алане!

Я визирнув з-під ковдри.

— Ти не бійся, — заспокоїв він мене. — В цього п’яниці просто біла гарячка.

— А що це таке? — запитав я, відчуваючи, що голос у мене тремтить.

— Він допився до чортиків. Йому верзеться всяка нечисть. Завтра він очуняє.

Але мені вже не спалось, і, коли до палати ввійшла нічна сестра, я сів і став дивитися, що буде далі.

— Підійди-но сюди, сестричко, — покликав її п’яниця. — Я тобі щось покажу. Прихопи свічку.

Вона підійшла до його ліжка, високо тримаючи ліхтар, щоб краще бачити його. Він відкинув ковдру й міцно притис палець до голого стегна.

— Дивися! Я його впіймав. Дивися!

Він одвів палець, сестра нахилилася, й ліхтар освітив її обличчя.

— Тю! Та це ж бородавка! — сказала вона, роздратовано махнувши рукою. — Спіть!

— Ніяка це не бородавка. Дивись, воно рухається.

— Спіть! — повторила сестра й поблажливо поплескала його по плечу.

Вона вкрила його ковдрою. Вигляд у неї був такий спокійний і безтурботний, що я враз заспокоївся й незабаром заснув міцним сном.

Наступного ранку, прокинувшись, але ще не розплющивши очей, я подумав про яйця, що лежали в моїй тумбочці. Вчора я лічив їх, але тепер, ще сонний, ніяк не міг пригадати, скільки їх було.

Сніданок хворі в лікарні з’їдали без будь-якої насолоди.

— Доводиться їсти тільки для того, щоб з голоду не вмерти, — якось пояснив Енгус новачкові. — Інакше б я на такий сніданок і дивитися не став.

Складався цей сніданок із тарілки вівсяної каші й двох тонесеньких скибочок хліба, злегка намащених маслом. Хворі, що могли дозволити собі купувати яйця, й ті, що мали друзів чи родичів, які тримали курей, зберігали в тумбочці запас яєць. Вони дорожили цим запасом і бідкалися, коли він зменшувався до двох-трьох штук.

— Раз, два та й усі! — скрушно казали вони, зазираючи до шухляди.

Щоранку санітарка з мискою в руках обходила палату.

— Здавайте яйця! Хто замовляє яйця на сніданок?

Хворі квапливо сідали й тяглися до своїх тумбочок — хто кривлячись від болю, хто зціпивши зуби від слабості. Відчинивши дверцята тумбочки, вони сягали по картонні коробки чи паперові мішечки з яйцями. Перш ніж віддати яйця, писали на кожному своє прізвище, а тоді сиділи, згорбившись, у світанковій імлі, тримаючи їх на долонях, мов які сумні птахи в гніздах.

Позначати яйця треба було через те, що коли миска поверталася з кухні, нерідко спалахували сварки: скажімо, хворий, що мав запас великих коричневих яєць, заявляв, що йому підсунули яйце від іншої курки. Дехто пишався свіжістю своїх запасів, підозріливо нюхав яйця після варіння, і, бувало, сперечався, що йому дістався чужий, залежаний продукт.

Хворі, яким нічого було класти в миску, спостерігали цю ранкову церемонію із смутком, а часом і з роздратуванням. Потім вони лягали навзнаки, стогнучи й нарікаючи на те, як погано їм спалося вночі. Багато хто ділився своїми запасами з тими бідолахами.

— Ось тобі три штуки, — казав Енгус санітарці. — Одне даси Тому, друге — Міку, третє я з’їм сам, усі надписані. Тільки скажи куховарці, щоб не варила їх круто.

Яйця завжди поверталися зварені круто. Підставочок для них не давали, й гаряче яйце доводилося тримати в руці.

Мати щотижня присилала мені десяток яєць, і я страшенно радів, коли міг гукнути через палату: «Томе, я кладу одну штуку для тебе!» Мені подобалась усмішка, якою враз освітлювалось його обличчя. Мій запас танув дуже швидко, й тоді Енгус починав видавати мені по одному на сніданок.

— Ти надто щедро роздаєш яйця, — казав він. — Прибережи хоч трохи для себе. Мій запас теж кінчається.

Я саме намагався пригадати, з ким давно не ділився, і раптом подумав про новачка — тепер, уранці, він уже не здавався таким страшним. Я сів і подивився на його ліжко, але він лежав, накрившись з головою.

— Що це він робить? — спитав я в Енгуса.

— Йому й досі верзеться казна-що, — відповів Макдональд, розгортаючи маленький шматочок масла, який він дістав з тумбочки. — Він цілу ніч химерував. Один раз навіть з ліжка зіскочив. Мік каже — він тепер слабкий, мов кошеня.

Мік сидів і позіхав, тужливо зойкаючи після кожного позіхання. Чухаючи груди, він підтвердив:

— Еге ж. Зовсім висилився. Та й не дивно — цей йолоп мені півночі спати не давав. А ти як спав, Енгусе?

— Кепсько. Знову той біль мене мучив. А що болить — ніяк не збагну. В усякому разі, не серце, бо в правому боці. Я сказав лікареві, але він нічого мені не пояснив. Від них хіба діждешся.

— Це точно, — погодився Мік. — Людина чужого болю ніколи не зрозуміє, а свого не опише. Я вночі перевернувся на хвору руку — насилу стримався, щоб не загорлати. А цей бовдур, — він показав на новачка, що й досі лежав, накрившись з головою, — тремтить, бо йому здається, що він з’їхав з глузду. Мабуть, весело він їхав, доки з’їхав. Я б залюбки поміняв свою болячку на його похмілля.

Я любив слухати ці вранішні розмови, хоч далеко не завжди розумів, про що йдеться. І мене завжди цікавили подробиці.

— А нащо ви перевернулися на хвору руку? — спитав я в Міка.

— Нащо? — здивовано перепитав Мік. — Цебто як — «нащо»? Звідки мені в біса знати? Перевернувся, бо подумав, що це моя здорова рука.