Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл

«У нас тут усе ще стоїть посуха, й мені тепер доводиться підгодовувати Кейт. По берегах річки трава ще не вся вигоріла, але я хочу, щоб Кейт була в добрій формі, коли ти повернешся».

Прочитавши листа, я сказав Енгусові Макдональду:

— Я маю поні, її звуть Кейт. — І додав, повторюючи батькові слова: — Вона тваринка трохи неповоротка, зате чесна.

— Це правда, що твій батько об’їжджає коней? — спитав Енгус.

— Еге ж, — відповів я. — Він найкращий наїзник у Тураллі.

— Чепуритися він любить, це я помітив, — пробурмотів Макдональд. — Коли він увійшов, я подумав, що він з ковбойського цирку.

Я лежав, обмірковуючи його слова, не знаючи, похвалив він батька чи ні. Мені завжди подобався батьків одяг — він свідчив про те, що носить його людина метка й охайна. Коли я допомагав йому розпрягати коней, на моїх руках та одязі лишалися плями від мастила, але батько ніколи не бруднився. Він пишався своїм одягом. Його білі молескінові штани завжди були бездоганно чисті, а чоботи блищали.

Батько любив добрі чоботи і мав себе за знавця якостей шкіри. Як він пишався своїми м’якими чобітьми! Щовечора він сідав на кухні перед плитою, скидав їх і уважно оглядав, згинаючи підошву і мнучи передок та халяву, — перевіряв, цілі вони чи вже стоптуються.

— От дивина, передок на лівому чоботі зберігся краще, ніж на правому, — сказав він мені якось. — Виходить, правий стопчеться раніше.

Батько часто розповідав мені про власника ковбойського цирку в Квінсленді професора Фентона. Професор мав закручені догори вуса, ходив у білій шовковій сорочці, підперезаній широким червоним поясом, і вмів робити батогом подвійний «сіднейський виляск». Батько теж майстерно ляскав батогом, але йому було далеко до професора Фентона.

Я саме згадував про все це, коли до палати ввійшов батько. Усміхаючись, він швидким, пружним кроком попрямував до мене. Однією рукою він притримував щось округле, сховане під білою сорочкою.

Ставши наді мною, він заглянув мені в очі.

— Як справи, синку?

Доти я почував себе непогано, але від батька війнуло запахом рідної домівки, й мені раптом захотілося плакати. До його появи старий паркан, на який я, бувало, вилазив, щоб подивитись, як батько об’їжджав коней, і кури, й собаки, й коти — все трохи забулося, поступившись місцем новим враженням, але тепер знову стало близьким і реальним, і я відчув, як мені всього цього бракує. Звісно, і матері теж.

Я не заплакав, але батько, подивившись на мене, міцно стулив уста. Він сунув руку за пазуху, де було щось сховане, й раптом витяг звідти ясно-коричневий клубок. Підняв ковдру і поклав той клубок мені на груди.

— Ось, тримай, — хрипко сказав він. — Обніми й пригорни до себе. Це цуценятко від Мег. Найкраще з усіх — ми назвали його Аланом.

Я обхопив руками м’якеньке, тепле тільце, пригорнув його до себе, і мою тугу мов рукою зняло. Почуття справжнього щастя охопило мене і, зазирнувши батькові в очі, я і йому передав це почуття: він радісно всміхнувся.

Цуценятко заворушилося, і я, трохи відхиливши ковдру, подивився на нього: воно лежало й дивилося на мене блискучими оченятами, приязно метляючи хвостиком. Його життєрадісність передалася й мені, збадьорюючи й зміцнюючи мене, і я вже не відчував слабкості. Цуценятко приємно тисло на мене своєю вагою; воно пахло домівкою. Мені хотілося, щоб воно було завжди зі мною.

Макдональд, який весь час дивився на нас, гукнув до Міка, що саме виходив з палати з рушником на плечі:

— Поцвенькай там трохи з няньками, Міку! — А батькові пояснив: — Ви ж самі розумієте: собака в лікарні… Хіба ж вони зрозуміють… От у чім річ.

Батько відповів:

— Знаю. Але йому вистачить і п’яти хвилин. Це ж як ковток води для спраглого…

4

Я поважав дорослих. Я вважав, що вони здатні подолати будь-які труднощі й наділені великою мужністю. Вони можуть полагодити що завгодно, вони знають усе, вони дужі, й на них можна покластися. Я мріяв про той час, коли виросту й стану таким, як вони.

Батько здавався мені взірцем дорослого чоловіка. У тих випадках, коли він, на мій погляд, поводився не так, як належить дорослому, я вважав, що робить він це навмисно й для того тільки, щоб потішити інших. І я твердо вірив, що він ніколи не втрачав влади над собою.

Через це я й не боявся п’яних.

Коли батько напивався — а це траплялося нечасто, — я був певен, що в глибині душі він лишається тверезим і дорослим, але просто не показує цього людям.

Коли, повернувшись додому після задовгих відвідин шинку, він хапав матір за талію і, вигукуючи: «Ану, дор-рогу!» — починав кружляти з нею по кухні в несамовитому танці, я захоплено дивився на нього. Як на мене, п’яний був лише веселим, балакучим, сміхотливим чоловіком, що заточувався просто так, задля потіхи.

Одного вечора дві санітарки завели до нашої палати п’яного, якого привезла поліція. Його поведінка здивувала й злякала мене: він був сам не свій, його наче пойняла якась сила, якій він не міг опиратися.

Переступивши поріг, він безтямно подивився на стелю й загорлав:

— Гей, ти! Що ти там робиш? Ану, стрибай сюди, подивимося, хто кого!

— Там нікого немає, — сказала одна з санітарок. — Ходім, ходім.

Він ішов між ними, як арештант, раз у раз, мов сліпий кінь, завертаючи до стіни, але врешті-решт санітарки завели його до ванної кімнати.

Після ванни його поклали на ліжко поряд з Міковим і дали йому снотворне. Ковтаючи ліки, він якось дивно хлипав, потім скрикнув:

— Тьху! — і простогнав: — Яка ж це в біса горілка? Це отрута, а не горілка!

— Лежіть тихо, — наказала санітарка. — Тут вас ніхто не чіпатиме. Зараз ви заснете.

— Хотіли пришити це мені, — бурмотів він. — А я ж не винен, той ферт перший поліз на мене… Слово честі, він перший… Куди це мене запроторили? Ви, певно, санітарка, так? Бачу, що санітарка. Дозвольте познайомитися. Ми вже третій тиждень п’ємо… Гаразд, я ляжу, ляжу… Я собі тихесенько…

Дівчина легенько натисла долонею йому на плече, він опустився на подушки, й вона вийшла.

Коли двері за нею зачинилися й у палаті знову запанувала півтемрява, він якусь хвильку полежав спокійно, а тоді тихесенько сів і почав оглядати стелю. Потім оглянув стіни й підлогу обабіч свого ліжка, обмацав металеву