Я вмію стрибати через калюжі - Алан Маршалл
— Виходь за нього, не пошкодуєш, — умовляв Татусь. — Він і будиночок має непоганий, — може, трохи занехаяний, але то пусте, ти вже даси йому лад. Подумай… Хлопець він порядний…
— Я подумаю, — пообіцяла нянечка Конрад. — Може, піду подивлюсь, як він живе. А кінь з бідкою в нього є?
— Ні, — відповів Татусь. — Коня йому нема де тримати.
— Е-е, мені потрібен кінь з бідкою, — весело сказала нянечка Конрад.
Тут я гукнув до неї:
— У мене колись буде кінь з бідкою!
— Гаразд, тоді я вийду заміж за тебе. — Вона всміхнулася й помахала мені рукою.
Я відкинувся на подушки, зразу відчувши себе дорослим, обтяженим відповідальністю чоловіком. Анітрохи не сумніваючись, що тепер ми з нянечкою Конрад заручені, я надав своєму обличчю виразу, з яким хоробрий мандрівник дивиться в бурхливу морську далечінь. Кілька разів я подумки проказав: «Так, це ми запишемо на ваш рахунок».
На моє глибоке переконання, такі слова говорили тільки дорослі, й коли я хотів відчути себе мужчиною, а не хлопчиком, то завжди промовляв їх сам до себе. Певно, почув я їх під час якоїсь прогулянки з батьком.
Того дня я до вечора обмірковував, як же мені придбати коня з бідкою.
Відійшовши від мене, доктор Робертсон спитав у Татуся:
— Ну, як ви сьогодні почуваєте себе, Татусю?
— Знаєте, лікарю, в мене таке відчуття, ніби всі нутрощі напхані піском. Може, мене слід промити? Чи краще прийняти проносне?
— Обов’язково прийміть, — з поважним виглядом відповів лікар. — Я звелю, щоб вам його дали.
Він перейшов до ліжка п’яниці. Той уже сидів, чекаючи, обличчя його мало зацькований вираз, губи сіпалися.
— Ну, а ви як? — сухо спитав лікар.
— Мене ще трохи трусить, — відповів п’яниця, — а так уже нічого. Випишіть мене, будь ласка, лікарю.
— Мені здається, Сміте, що ви ще не зовсім прийшли до тями. Кажуть, ви сьогодні вранці ходили по палаті голий?
Хворий приголомшено подивився на нього й почав квапливо виправдовуватися:
— То правда, ходив — мити ноги. Вони були страшенно гарячі. Так пекли, що аж-аж-аж.
— Почекаємо до завтра, — сказав лікар. — А завтра подивимося. Може, й випишемо.
Лікар попрямував до дверей, а хворий ще трохи посидів, згорбившись і поскубуючи пальцями ковдру, а тоді впав на спину й застогнав:
— Господи, господи!
Коли доктор Робертсон вийшов, до палати впустили мою матір.
Побачивши її, я зніяковів. Я знав, що вона мене поцілує, і вже наперед соромився. Батько ніколи не цілував мене.
— Чоловіки не цілуються, — казав він мені.
Будь-який вияв почуттів я вважав слабістю. Але мені прикро було б, якби мати мене не поцілувала.
Я не бачив її кілька тижнів і тепер дивився на неї ніби по-новому. Її усмішку, її ласкаве обличчя, її русяве, зібране вузлом волосся я знав так добре, що просто не помічав раніш. А тепер я милувався нею.
Її мати була ірландка з Тіпперері, а батько — німець. Лагідний, добрий чоловік, він приїхав до Австралії в складі німецького оркестру, де грав на фаготі.
Мати вдалася в свого батька: таке саме русяве волосся, такий самий приємний, привітний вираз обличчя.
Вітри й дощі під час зимових поїздок вкрили зморшками її обличчя, що не знало ніякої косметики — не тому, що мати не вірила в неї, а тільки тому, що на косметику не вистачало грошей.
Підійшовши до ліжка, мати, мабуть, помітила моє збентеження.
— Я хотіла б тебе поцілувати, — прошепотіла вона, — але тут забагато людей, і всі дивляться на нас… Тож вважаймо, що ми поцілувалися.
Батько вмів слухати інших, але, відвідуючи мене, брав на себе роль оповідача; зате, коли приходила мати, більше говорив я.
— Ти багато яєць принесла? — спитав я. — У нас тут є один бідняк, йому ніхто нічого не приносить. А коли він дивиться на стілець, то стілець рухається.
Перехопивши мій погляд, мати подивилася на п’яницю й відповіла:
— Так, я принесла багато яєць.
Потім вона попорпалася в сумці й сказала:
— Я тобі ще щось принесла.
І вона вийняла коробку, перев’язану шпагатом.
— Що це? — схвильовано прошепотів я. — Покажи-но. Я сам розгорну. Давай сюди.
— А де твоє «будь ласка?» — спитала мати, не віддаючи коробку.
— Будь ласка, — сказав я, тягнучи до неї руку.
— Це від місіс Каррудерс, — сказала мати. — Ми не розгортали пакунка — і всім страшенно кортить дізнатися, що в ньому.
— Вона сама його принесла? — спитав я, кладучи коробку на коліна. — Невже зайшла до нас додому?
— Ні. Вона під’їхала до воріт, дала пакунок Мері й сказала, що це для її маленького хворого братуся.
Я смикнув шпагат, намагаючись розірвати його. Так само, як батько, я кривився, коли докладав до чогось фізичних зусиль.
Він кривився, навіть коли відкривав складаний ножик. («Це в мене від матері», — пояснював він.)
— Господи, ну й гримаси в тебе! — сказала мати. — Давай я сама розріжу. У тебе в тумбочці є ножик?
— Візьміть мій, — сказав Енгус, який прислухався до нашої розмови. — Висуньте шухляду й побачите його.
Мати знайшла ножа й розрізала шпагат. Хвилюючись, я розгорнув папір, на якому стояв солідний напис «Містерові Алану Маршаллу», й побачив пласку скриньку, на ляді якої були намальовані вітряки, тачки й фургони, зроблені з дірчастих металевих штабок. Я підняв ляду й побачив металеві штабки, а поряд, у менших відділеннях, гвинтики, коліщатка, викрутки й гайкові ключі. Мені не вірилося, що все це — моє.
Подарунок мені дуже сподобався, але те, що надіслала його сама місіс Каррудерс, здавалося просто неймовірним.
Майже все в Тураллі було пов’язане з ім’ям місіс Каррудерс. Вона спорудила в селищі пресвітеріанську церкву, недільну школу, добудувала флігель до будинку пастора. Гроші на щорічні шкільні премії давала вона. Всі фермери були її боржниками. Вона була головою «Спілки надії», «Біблійного товариства», «Ліги австралійських жінок». Їй належали гора Туралла, озеро Туралла й найкращі ділянки землі понад річкою Тураллою.
В церкві ні в кого не було такої м’якенької лави, як у неї, й такого, як у неї, молитовника в сап’яновій палітурці.
Місіс Каррудерс знала напам’ять усі псалми і співала їх, звівши очі догори. Але «Ближче, владико, до тебе» й «Веди нас, світоче ясний» вона співала альтом, нахиляючи голову й прибираючи суворого виразу, бо ці псалми доводилося
